КАТЕГОРІЇ ПУБЛІКАЦІЙ

Останні новини

Вакцини в дефіциті

Вакцини в дефіциті

09:16:26, 11 Листопад 2018

В Івано-Франківську закінчуються вакцини проти кору для дітей. Про це повідомила начальник міського [...]

Студентки ПНУ змагатимуться у Китаї

Студентки ПНУ змагатимуться у Китаї

08:28:42, 11 Листопад 2018

Жіноча збірна України серед студентів вирушила на етап Всесвітньої університетської ліги з баскетбол[...]

Парк для індустрії

Парк для індустрії

08:58:58, 11 Листопад 2018

Івано-Франківськ планує викупити 14 га землі для створення у Хриплинській промисловій зоні індустріа[...]

Очікували більшого

Очікували більшого

08:04:56, 10 Жовтень 2018

З червня на сортувальній лінії міського сміттєзвалища відсортували дві тисячі тонн вторсировини. [...]

У стилі «Етно»

У стилі «Етно»

04:02:20, 7 Липень 2018

Завтра в Івано-Франківську відбудеться третій фестиваль мистецтв «Купальська ніч».Через реконструкці[...]

No thumbnail available

«Дій сьогодні. Місяць жіночого здоров’я»

10:06:58, 6 Червень 2018

Під такою назвою в Івано-Франківську протягом місяця тривала медична програма, яку вперше започаткув[...]

No thumbnail available

Зарплату виводять з тіні

12:22:09, 6 Червень 2018

В Івано-Франківську зростає кількість офіційно оформлених найманих працівників та зменшується кількі[...]

Пластиком і фарбою

Пластиком і фарбою

12:21:22, 6 Червень 2018

В Івано-Франківську за понад п’ять мільйонів гривень нанесуть дорожню розмітку на 64 вулицях. Про ц[...]

Кольорово, музично, драйвово

Кольорово, музично, драйвово

12:18:14, 6 Червень 2018

В Івано-Франківську запланували цікаву спортивно-музично-освітню програму до Дня молоді. Як повідом[...]

No thumbnail available

Автоматизовані системи зв’язку – для місцевих громад

12:17:33, 6 Червень 2018

Кожен з нас знає, наскільки потрібними у сучасному світі  є засоби комунікації та зв’язку. Особливо [...]

Дорога на Париж. Заробітчанський рейс

21Ніхто не назве точної цифри українських заробітчан у Франції. Кажуть, тисяч 20-30. Лише з Обертина Тлумацького району – близько тисячі. Щочетверга з Івано-Франківська до Парижа вирушає шість бусів. Одним з них поїхала в далеку дорогу і я.

Молоді водії Богдан і Роман Балагури їздять бусом до Парижа четвертий рік. Це їхній бізнес, хоча швидше це форма заробітчанства. Обидва за фахом юристи. Працювали і на державних роботах, і у приватній фірмі, були на заробітках у Чехії. Коли отримали пропозицію їздити бусом до Парижа, вирішили спробувати. Тим більше, у школі вчили французьку мову. Напевно, саме тому вибір Франції у пошуках кращої долі для багатьох обертинських людей був визначальним. У Богдана росте 4-річний син, у Романа – шестимісячна донечка. Розпитую братів про їхній бізнес, про дорогу до Парижа, про заробітчанські історії.

– Ой, навіть не знаємо, з чого почати. На зарплату помічника районного судді прожити було весело. Поїхали до Чехії, заробили пару рублів. Тепер четвертий рік їздимо до Франції. Наразі для нас це єдиний варіант: ніби вдома і водночас на заробітках. Зате не так як інші: три місяці, півроку, рік, п’ять… Так ми собі вирішили, що будемо кататись: трошки вдома, трошки в Європі. Квартиранти, як дружини називають нас. Приїхали, повечеряли, помилися, переночували – і поїхали.
– Вахтовий метод…
– Щось коротка вахта виходить (сміються).
– А як ставляться рідні до вашої роботи? Не переживають?
– Зараз простіше: ми завжди на зв’язку. Є смартфон, вайбер. Переживають, бо то дорога. Але подзвонять – вже легше.
– І вам легше.
– І нам легше.
– А в дорозі є якісь забобони?
– Є, оплату беремо тільки в кінці поїздки. Людину доставили, зробили роботу – отримали зарплату. Ми йдемо як рейсовий автобус: четвер, 8 година, ж/д вокзал – поїхали. Париж, «Шато Ландон», неділя, 12 година – поїхали. Як «Укрзалізниця», лише на колесах. Стабільність – запорука успіху.
– Що в таких поїздках найважче?
– Кордон. Не лише польський. Бо хоча між Польщею і Німеччиною, Бельгією і Францією нема кордонів, але стоять патрулі, контролюють: куди їдеш, чому?
– Сама поїздка буває різною за часом, чи не так? Найгірше, напевно, чекання на митниці?
– Основна маса людей, 95%, готові до черг, готові чекати, «прориватися». Дехто за першим разом не проїжджає – готовий їхати вдруге, втретє. У будні дні черга порівняно невелика. П’ять годин чекання – це ще не найбільше. Дуже рідко, хіба раз на квартал можна заїхати так, що машин нема. В середньому їдемо трохи більше доби. Виїжджаємо в четвер зранку, у п’ятницю в обід вже в Парижі. А от перед Новим роком на польському кордоні стояли дуже довго, приїхали аж в суботу.
– А як ставляться до наших заробітчан?
– Є різниця в ментальності людей. Німці строгі, прихильники порядку і законності. Поляки трохи насміхаються з нас, але і серед них багато заробітчан. Французи до нас лояльні.
– Ви казали, що нема поїздок, які були б однакові.
– Нема, бо кожна поїздка – то нова сторінка. Все нове. Дорога, здавалось би, одна, а пригоди щораз інші.
– Дорогою вам, напевно, доводиться чути різні історії. Про що найчастіше люди розповідають?
– Мало хто каже, чого вони їдуть. Але в основному чого? Заробити гроші. Бо вдома складна ситуація.
– Їдуть сім’ями?
– Буває. Минулого тижня сім’я з п’яти чоловік виїхала.
– З яким настроєм їдуть?
– В основному з позитивним. Хтось тому, що виїхав з України. Хтось з надією, що заробить якусь копійку і повернеться додому. А жінки їдуть з негативним настроєм, бо залишають вдома дітей.
– Куди більше їдуть – до Франції чи в Україну?
– В основному туди. Звідти їдуть здебільшого на свята. Бувало так, що повертаємося з Парижа – у бусі один чоловік, або і нікого. Веземо хіба пакунки додому для рідних.
– Бувають особливі знайомства?
– От кілька тижнів тому подзвонив хлопець, років 22-23. Знайшов в Інтернеті наш номер телефону, домовились про поїздку. Він був з  Кривого Рогу, десь з тих країв. Прийшов до автобуса взагалі ні з чим: гаманець, паспорт і косметичка. Запитуємо його: «Сергію, куди їдеш, до кого?». «Ні до кого». Розповів, що за кордоном вже бував, але так далеко не їздив. В Парижі нікого не знає, а їде найнятися в іноземний легіон. До речі, наших кілька обертинських хлопців теж служать в легіоні. Отака історія: чоловік не знає куди, чого, але поїхав. З надією, що буде краще як вдома. Як сказав нам: єдиний зв’язок – це ваша візитка, як мені не вдасться, то з вами повернуся. Минуло вже кілька тижнів, його не бачили – значить, влаштувався.
– А є такі, хто не один раз із вами їздить?
– Є, звичайно. Хто частіше, хто рідше. Хто їде візи оформляти. Дехто їздить на свята відвідати рідних.
– Мені доводилося чути, що наші заробітчани за кілька років можуть не побувати у визначних місцях там, де вони працюють. От ви особисто в Парижі бачили Ейфелеву вежу, Лувр, Нотр-Дам-де Парі?
– Ми маємо можливість побачити Париж, який він є насправді. А екскурсійні місця – Ейфелева вежа, Єлисейські поля, Сакре-Кьор – я знаю, що вони є, що там має бути класно, але за три роки там побували лише перед цим Новим роком. Дружин привозили, вони були на екскурсії. Але ми по великому рахунку не можемо собі дозволити таке задоволення. Бо є робота.
– А пересічні люди їздять з вами задля екскурсії?
– За весь цей час лише один раз поїхала подружня пара з Івано-Франківська, середніх років бізнесмени. Мають в Парижі знайомих, побули у них тиждень і повернулися. А з нами їздять в основному заробітчани.
– Чим займаються у Франції наші люди?
– Хто чим. Чоловіки здебільшого на будовах, ремонти. Жінки, як завжди, діти, прибирання, кухня.
– Повернувшись додому, їм важко звикнути до наших зарплат, правда?
– У будь-якому випадку співвідношення зовсім інше зарплат в Україні і там. От зараз підняли мінімальну зарплату 3200 грн. А у нас буханка хліба коштує 10 грн., пляшка води – 10 грн., палка ковбаси – 50-100 грн. У француза середня зарплата в районі 3000 євро. Але якщо взяти тільки одиниці, забрати грн. і євро – то співвідношення зовсім різні. За їхні три тисячі одиниць у Франції можна купити три тонни солярки, у нас за три тисячі одиниць ти купуєш 150 літрів. Як людина може звикнути до наших українських зарплат?
– Куди вкладають зароблені гроші?
– Хто у що. Хто чого прагне.  Житло, навчання дітей. Заробляють в основному для того, щоб в Україні нормально вижити.
– Хто легше адаптовується?
– Молодь у три секунди. Виїжджають компаніями, по 10 чоловік. У нас однокласники в Парижі працюють, ми з ними спілкуємося. Вдома вони зводили кінці з кінцями, а зараз в Парижі просто живуть.
– Чи нарікають на державу ті, що їдуть на заробітки?
– Скажем так, тема ця замовчується.
– У мене трохи незручне запитання. Якби ви розуміли, що ситуація в Україні зміниться на краще, буде для молодих місце праці, от ви згідні би були, щоб ваш бізнес не був потрібний?
– Ми тільки за. Але у це дуже важко віриться.
– Від чого це залежить? Що треба змінити?
– На це питання не можемо вам відповіти. Владу поміняти, людей поміняти? Що нам треба поміняти, щоб у нас все змінилося – не знаємо.
– А якби щось змінилося, заробітчани готові повернутися?
– Думаємо, що так. Хто хоче бути наймитом в чужій державі? Всі хочуть до рідної землі. Як би там не було добре, як би там не було класно, але коли в Україні буде нічим гірше жити як в Парижі – 99 відсотків людей повернуться.
…Коли ми закінчили розмову, водії включили українські пісні та фільми –  це вже ніби традиція. За вікном –  чужа земля: доглянута, з ідеальними дорогами, вітряками. Після Польщі – Німеччина, потім порівняно невеликі переїзди через місто-державу Люксембург і Бельгію, і вже тоді Франція. А в салоні буса –  наче куточок своєї землі.
В Парижі наша зупинка –  станція метро «Шато Ландон», фактично центр міста. Символічно, але поряд, у маленькому скверику, скульптура матері з дитинкою на руках. І таких зупинок українських автобусів у французькій столиці є чимало. Власне біля метро, щоб людям легше було добиратися.
Не з Ейфелеєвої вежі, не з Лувру, не з Єлисейських полів, а саме з таки-от зупинок для українських заробітчан розпочинаються їхні французькі дороги.
 Галина ДОБОШ
Івано-Франківськ – Париж.
(В наступному номері  читайте продовження теми  у матеріалі «Заробітчанські історії»)

Поділитись:
  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Мой Мир
  • Facebook
  • Twitter
  • LiveJournal
  • В закладки Google
  • Одноклассники