КАТЕГОРІЇ ПУБЛІКАЦІЙ

Останні новини

No thumbnail available

Небезпека наближається до України!

12:06:20, 12 Грудень 2017

Управління  Держпродспоживслужби в м. Івано-Франківську  інформує про загрозу занесення  збудника за[...]

Новації в пенсійному законодавстві

Новації в пенсійному законодавстві

09:29:09, 12 Грудень 2017

11 жовтня поточного року набув чинності Закон України № 2148-VIII «Про внесення змін до Закону Украї[...]

No thumbnail available

До уваги платників!

08:05:52, 11 Листопад 2017

Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську повідомляє, що 15.11.2017 року в Головном[...]

До уваги платників єдиного внеску!

До уваги платників єдиного внеску!

11:11:19, 10 Жовтень 2017

З 1 січня 2018 року набирають чинності зміни до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на [...]

Щоб і сліду не було

Щоб і сліду не було

08:02:37, 10 Жовтень 2017

В Івано-Франківську планують демонтувати 150 незаконно встановлених малих архітектурних форм. Про[...]

No thumbnail available

Прикарпатські пенсійники до перерахунку пенсій готові.

06:51:27, 10 Жовтень 2017

Слово за Парламентом Впродовж останніх днів «гаряча лінія» Пенсійного фонду є дійсно «гарячою». Сту[...]

Резервістів кличуть на збори

Резервістів кличуть на збори

07:28:04, 8 Серпень 2017

Івано-Франківську необхідно направити 50 резервістів на 30-денні військові збори на Яворівський полі[...]

Перший дзвоник кличе

Перший дзвоник кличе

07:25:42, 8 Серпень 2017

Цього року за парти івано-франківських шкіл сядуть 3 тис. 108 першокласників. Про це повідомив ди[...]

«Срібло» Кубка Європи

«Срібло» Кубка Європи

06:11:27, 8 Серпень 2017

У румунському місті Арад завершився Кубок Європи з дзюдо серед спортсменів до 21 року. У ваговій [...]

В Івано-Франківську стане на одне проблемне перехрестя менше

В Івано-Франківську стане на одне проблемне перехрестя менше

07:40:34, 8 Серпень 2017

В Івано-Франківську продовжуються роботи на кільцевій розв’язці на Привокзальній площі. Минулого тиж[...]

«Було важко, але ми вистояли, витримали всі удари»

Golovu4

На кожних виборах люди голосують за зміни, які їм обіцяють кандидати, в надії на швидке покращення життя. Але майже одразу починають критикувати новообрану владу.
За час незалежності Івано-Франківськом керували п’ятеро міських голів. І якщо Ярослава Тайліха обирали на цю посаду ще депутати міської ради, то всіх наступних – іванофранківці шляхом прямого голосування. Цікаво, що щоразу вони віддавали перевагу молодшому кандидату. При чому, різниця у віці неодмінно складала сім років. Богдана Боровича обрали у 57, Зіновія Шкутяка – у 50, Віктора Анушкевичуса – у 43, а теперішній міський голова  Руслан Марцінків обійняв цю посаду у 36 років.

Кожен міський голова по-своєму долучався до реформування міської господарки і розвитку та розбудови міста. Звичайно, що в силу тих чи інших обставин, не все задумане вони змогли реалізувати, але і не всі досягнення впродовж їхніх каденцій містяни об’єктивно оцінювали, завжди очікуючи від міської влади чогось кращого і прагнучи чогось більшого. А велике, як відомо, бачиться з відстані.
«Західний кур’єр» розпочинає серію інтерв’ю з міськими головами Івано-Франківська, у яких вони, сподіваємось, поділяться своїми спогадами і розкажуть про свою роботу те, чого, можливо, не могли говорити, коли були при владі. Так, як це зробив перший всенародно обраний міський голова Богдан Борович.

– Богдане Карловичу, Ви відомий громадсько-політичний діяч, перший всенародно обраний міський голова Івано-Франківська. Що спонукало Вас на початку 90-х піти в політику?
– Обставини життя. 28 липня 1986 року у мене вдома КГБ зробило обшук і арештувало. Потім були два роки важких випробовувань. Вісім місяців допитів і два роки очікування судового рішення. У мене вилучили газети національного спрямування від 28-го і 43-го років, які мені приносили їхні ж «стукачі». Там писали про справу Піратського, про суд над Бандерою. Мене залякували і схиляли до співпраці. Але я вважав, що мене нема за що судити і документ про співпрацю не підписав. На суд не було що представити, бо це була сфабрикована справа. Уже пішли процеси демократизації. Я був у горнилі тих подій. У ті часи замовний суд уже б не пройшов, але мене й далі залякували, за мною стежили. Я це знав. Спецслужби у характеристиці так і писали: розумний, вникливий, національно спрямований, небезпечний.
Я працював начальником конструкторсько-технічного бюро на радіозаводі. Саме тут першою в області сформувалась комірка «Просвіти», сюди приїздили Левко Лук’яненко, Дмитро Павличко інші відомі дисиденти. Ще був Радянський Союз, а ми на заводі вже повісили синьо-жовтий прапор. Уявляєте, на режимному заводі, де було сім секретних служб, де на кожного було досьє. У той час мене обрали заступником голови ради трудового колективу, завод почав делегувати своїх представників у виборні органи влади. Коли почалось так зване ГКЧП, ми зібрали повне подвір’я робітників. Я виступав гостро. Казав, що Україна в небезпеці. Привели на завод священиків. Люди почали підписувати присягу на вірність Україні. Важливі події. Не забуду ніколи. Заступник директора заводу розгубився, не знав, що робити. А потім вийшов до нас і крикнув «Слава Україні!».
Потім я формував ланцюг єднання з Івано-Франківська до Львова, який звідти простягся до Києва. У той момент був великий патріотизм. У скорому часі почали формуватися політичні сили. Першими були Республіканська партія, Демократична партія України, КУН, а також різні громадські рухи і організації. Мене обрали головою політичної координаційної ради. Я займався виборами депутатів в області і до Верховної Ради. Їздив по всій Україні. Пригадую, були у Купалівцях. Туди з’їхалася вся еліта. Був й Іван Плющ, якого Павличко взяв із собою. Ми йому синьо-жовту кокарду почепили і так з комуніста зробили патріота. Взагалі тоді йшов процес швидкого наповнення національним духом всієї України.
А потім мені кажуть: «Треба брати місто. Краще як ти, з цим ніхто не впорається. Ти знаний виробничник, маєш авторитет, отже – давай». І переважною більшістю голосів демократичні сили висунули мене кандидатом на міського голову Івано-Франківська.
– В якому стані Ви застали місто?
– Перед тим сесія міської ради обрала головою Ярослава Тайліха і певні зміни у місті уже відбувались. Але пішов важкий процес обвалу економіки, тотальна купонізація і знецінення грошей. Я відчув, що треба щось робити, щоб зберегти економіку міста, бо це основа з основ. Почав говорити з директорами заводів і одразу зрозумів, що Росія робить конкретні кроки на знищення України.
Бачу, «Позитрон» у занепаді, військового замовлення нема, люди без роботи. Радіозавод тоді якраз освоїв нові акустичні системи, магнітофон, перший у союзі відеомагнітофон. Але прийшла команда з Москви, і всю технологію та обладнання, всі штампи передали у Новгород. Вони тільки назву «Карпати» поміняли на свою і стали його випускати. Я сварився з директором, як він міг таке зробити. Але що він міг вдіяти. Правда, радіозаводу дали більше замовлення на військову техніку. Це була серйозна робота. На заводі було дуже сильне конструкторське бюро. Дуже багато було електроніки у виробах. Але згодом і це все зупинилося. На ходу все дороблялося і відправлялося в Росію. І на радіозаводі люди втрачали роботу. Був момент, коли ми з міського бюджету виділили певну суму, щоб втримати робітників і щоб завод міг продовжувати працювати, нарощувати обсяги виробництва.
Почав занепадати шкірзавод. Ми зустрілися з директором. Він вийшов на італійців, привів їх сюди, щоб відновити виробництво. Але це було складно, бо виробництво важке, дуже затратне. Щоб підтримати завод, щоб у нього залишалось більше грошей, ми вирішили всю його соціальну сферу взяти на баланс міста.
Наш ремзавод («Агромаш») випускав продукцію для сільського господарства. Там  розробили міні-трактор «Прикарпатець», але реалізації не було, бо ціна виявилась високою. Якраз тоді я їхав у Канаду і взяв рекламу тракторця з надією домовитися, щоб вони його купували. Але у них там такої малогабаритної техніки було багато. Я зустрівся з нашою діаспорою. Переконав. Вони дали гарантійного листа, що візьмуть сто тракторів, і навіть погодилися здійснити прередоплату. Приїжджаю на завод, кажу директору: ось маєш замовлення на сто тракторів, роби, продавай. А він якось знітився, не знав, що сказати. Виявилося, що на той розрекламований трактор поставили  американський двигун.
Але ми робили все, що могли, щоб підняти у місті виробництво. Більше того, я поставив за мету, щоб місто жило зі свого бюджету. Та централізована система, коли ми відраховували гроші Києву, а потім Київ щось давав нам, мене не влаштовувала. Я вийшов на сесію обласної ради, і депутати проголосували звернення, щоб більшість податків залишалися у місті. Тобто той податок, що має йти у Київ, – нехай іде, а решту щоб залишалося у нас. І це настільки серйозно допомогло, що місто завжди мало свої гроші, і ми могли робити все, що нам було потрібно у тій чи іншій сфері – комунальному господарстві, будівництві, медицині, освіті…
– За час Вашої каденції відбулися відчутні зміни у всіх сферах життєдіяльності міста. Кажуть, що саме Ваша команда заклала міцні підвалини для його подальшого розвитку. Зокрема, комунального господарства.
– Коли я став міським головою, місто мало у Чернієві лише два резервуари по 300 тис. кубометрів води. А це запас на одну добу. Я заставив розробити проект на ще один резервуар на один мільйон кубометрів. І ми його побудували. Тепер місто має запас води на понад 16 діб. Інша проблема, яку я побачив, це жахливий стан мереж. Зокрема, каналізації. Каналізацію проривало, стоки стояли у підвалах. Ми проклали два нові колектори. Один діаметром 800 мм від онкодиспансеру до с. Вовчинець, у який завели річку Рудку, і другий діаметром 1600 мм від моста через Бистрицю Солотвинську до очисних споруд. При чому через дно ріки, а це був дуже складний момент. Роботи тривали день і ніч, але ми це зробили. Коли місто має запас води і мережі, якими відводити стоки, воно може жити, розвиватися і розбудовуватися.
Ми бачили, що всі мережі, які проходять під дорогами, теж до нічого. Тому, коли ремонтували дороги, почали їх замінювати. (Тепер до цього теж повернулися).
Також ми змінили систему ремонту доріг. Верхній восьмисантиметровий шар був з дрібнозернистого асфальту фракції 6-10 мм, потім п’ятнадцять сантиметрів середньозернистого асфальту фракції 10-20 мм і внизу 20 сантиметрів щебню фракції 20-40 мм. При цьому відсів і щебінь возили з Житомира гранітний, бо наш камінь набирав вологи. Високоякісний бітум возили з Білорусії, а до асфальту додавали поліетилен і цемент. Але зробили ми дорогу, даємо зразок асфальту на випробування на гігроскопічність, силу тиску, в’язкість бітуму і бачимо: біда – не відповідає вимогам. О другій ночі я приїжджаю на асфальтний завод, відкриваю шафки робітників, а там у кожного три мішечки цементу, кілька мішечків поліетилену. Збираю працівників, питаю: що ж ви робите? Але то не було з ким говорити… Потім я заставив сипати цемент на уже укладений асфальт. Гарантія на дороги була сім років. А вони і зараз стоять. І їм би нічого не було, якби не різні розкопки.
А пам’ятаєте, що було під мостом на Вовчинецькій? Перед виборами там Тайліх поставив аеродромні плити. На рік не вистачило, розсипались. Ми вибрали півтора метра грунту, залили основу, поклали базальтову бруківку. Сто років стоятиме. Це приклад того, що треба все інженерно правильно робити. А зараз від цього відійшли, не дотримуються технології, не використовують попередній досвід і знання.
Коли треба було робити швидкий ремонт доріг там, де була добра основа, ми перші почали застосовувати фрезу. Я купив її в Німеччині. Відправив туди  25 робітників на навчання. Вони повернулися із зовсім іншим мисленням. При таких ремонтах доріг старий асфальт знімали, давали його на переробку, додавали бітуму і укладали знову.
Колись для того, щоб здешевити асфальт, брали гудрон і згущували його на заводі, а всі випари від цього осідали на місто. Ми ж привозили бітум уже у зрідженому стані. Його не треба було гріти, витрачати для цього газ. Таким чином ми знизили вартість виробництва асфальту і економили на цьому величезні гроші, які вкладали у ремонти доріг.
Але на відремонтованих дорогах почали красти люки. Тому ми розробили проект стальних люків з обоймами, які вмонтовували у бетонну плиту. А щоб бетон був міцним, додавали до нього граніт, який випалювали парою. Він застигав навічно. Такі плити з люками стоять на дорогах і досі.
І ще одне. Коли я став міським головою, тролейбусне управління було в розрусі. 20 тролейбусів стояли під парканом і 20 виходили на лінію ледве живі. А у нас тоді якраз приватизація почалася. Місто мало гроші. І для підтримки вітчизняного виробника та відродження нашого тролейбусного управління ми купуємо 10 нових Дніпропетровських тролейбусів. Чотири з них – вперше – з «гармошкою». Крім того, купуємо ще 10 чеських, вживаних, після ремонту. Начальнику управління я дав місяць часу, щоб він показав роботу. Але він не справився, і ми його зняли. Знову призначили Леоніда Яковця, який і створював депо. Він швидко там навів порядок. А потім ще запросили американців, щоб вони порадили, як удосконалити роботу тролейбусного управління і зробити її ефективнішою. Нам порекомендували закупити для депо ще й автотранспорт, і ми це теж зробили.
– Зараз, окрім ремонту доріг і розвитку комунального транспорту, міська влада робить ставку на впорядкування і розширення парків та скверів. Ви працювали у цьому напрямі?
– Так. Ми збільшили площу парку імені Шевченка і розробили кілька проектів розширення відпочинкових зон. Планували перекрити вулицю Мазепи і об’єднати парк з міським озером з перспективою розширення відпочинкової зони аж до Набережної, але наштовхнулися на опір садового товариства. Був і другий проект відпочинкової зони – від Підлужжя через Бистрицю Надвірнянську до Вовчинецьких озер і на Вовчинецькі гори. Але тепер там будинки почали будувати. Також разом з Прикарпатським університетом ми заклали сад у Дем’яновому Лазі. Там мала бути ще одна відпочинкова зона. Але з Дем’яновим Лазом то окрема тема…
– Що Вам вдалося зробити в гуманітарній сфері?
– Бачте, коли я вчився, то у місті була одна російська школа, а коли закінчував навчання, то половина шкіл були російськими. Ще за Тайліха  у місті створили першу українську гімназію, але тут же, зі страху, створили і російську. Коли я прийшов до влади, то непросто було ліквідувати російські школи. Я говорив з кожним директором, переконував, що школи у Івано-Франківську мають бути українськими. Вони хотіли, щоб це відбувалось поступово, казали, що будуть набирати дітей з першого класу і так далі. Знаєте, директор третьої школи, де ми залишили російські класи, виявилась найпоряднішою з тих всіх наших українців. 28 липня я приступив до роботи, а вже з першого вересня ми ліквідували російські школи. Але одразу почались замовні протести. По-перше, їх організовувала партія, до цього долучилась Москва і навіть в Європу направили документи, який я фашист, бо українізую школи. З Європи прислали інспектора Бенжаміна Тува, який ідеально говорив російською. Він тут півтора тижня сидів і питав: «Ти що хочеш, щоб всюди в Україні говорили українською мовою?».  Я відповідав: «Так, хочу» і пояснював, що російську ніхто не забороняє, але треба поважати Україну і її мову. Тиск на мене йшов шалений. Але я показав, скільки у місті українців, скільки росіян і скільки інших національностей…
Або ще таке: у новій 24-й школі розлили ртуть. Батьки прийшли до мене і кажуть, що отруїли їхніх дітей. Завкафедри судмедекспертизи, замість того, щоб їх заспокоїти, почав розказувати, що у дітей почнуться головні болі, неуважність, притуплення пам’яті, а потім – колапс. Розумієте, колапс. Це смерть. То батьки тут же хотіли мене розіп’яти. А завкафедри хімії казав: «Я ваших дітей вилічу. От нехай Борович купить мені за два мільйони доларів лабораторію, і ми будемо їх лікувати». Розумієте, що відбувалося? Санстанція довго не могла дати висновок. А потім з’ясувалося, що тільки у двох класах розсипали корок ртуті. Дітей розподілили по інших школах.  Провели знезараження, зробили ремонт. Згодом все заспокоїлось. Але це було зроблено спеціально. Я вимагав від СБУ розслідування, але воно так нічого і не дало.
А також за час своєї каденції мені вдалося відвоювати приміщення колишньої партшколи, яка згодом була перейменована в технікум сільського господарства, приміщення якої повернутоли справжнім власникам – монастирю Василіян. Отримали приміщення й видавництво «Нова Зоря» на площі Міцкевича та духовна семінарія на вул. Василіянок, з додатковими приміщеннями на вул. Гарбарській.
– Ви також відкрили пам’ятник Іванові Франку, який містяни сприйняли неоднозначно…
– Мені то теж коштувало здоров’я. Наша інтелігенція обурювалася, що Франко дивиться у землю, руки за спиною тримає, а мав би виглядати так, що «душу й тіло рве до бою». Я тоді їм пояснював, що Франко дивиться в корінь нашого зла, в глибину нашої біди, хоче, щоб ми стали людьми. А сам постамент з тим полум’ям ззаду – це фронтальна проекція тризуба і ніхто нічого кращого не міг придумати. І зараз цей пам’ятник визнаний одним з кращих. На відкриття пам’ятника я запросив онуків Франка – Зіновію зі Львова і Роланда з Англії. Це теж була проблема. Онук спершу не вірив, що такий пам’ятник є, потім його не хотіли пускати в Україну. Я тричі говорив з тодішнім міністром закордонних справ Удовенком, казав, що сам привезу онука Франка до Івано-Франківська. Ми тоді якраз підписали угоду, щоб літав літак Нью-Йорк – Манчестер – Івано-Франківськ –  Київ (міський голова тоді таке міг підписати). І літак літав, і привіз онука Івана Франка до Івано-Франківська і назад безкоштовно.
– За вашої каденції також було переіменовано найбільшу кількість вулиць. Як це сприймалося у місті?
– Ми це зробили, аби позбутися пострадянської спадщини, такої собі прифронтової зони у назвах вулиць. Вулиці Міцкевича, Шопена, Матейка, тобто відомих достойних людей, залишилися. А ті, що несли відбиток радянської імперії, переіменували. Це нормально сприймалося. Ну а ті, хто тоді протестував, то вони і зараз протестують проти України.
– Відомо, що чималих зусиль Ви доклали і до розвитку медицини.
– У місті була одна центральна лікарня на вул. Франка, друга – на Матейка, дитяча на вул. Чорновола і поліклініка на вул. Довгій.  Я зустрівся з керівництвом області і запропонував, щоб обласну лікарню з вул. Мазепи перенести у Пасічну, де уже було приміщення. Мені відповіли, що там ще ліфтів нема. Відвіз я їм ті ліфти і майже насильно заставив переселитися. Площа приміщень Центральної міської клінічної лікарні зросла у 4,5 раза. А потім ми віддали області й лікарню на Франка. Хірургія на Франка мала 15 ліжок, а на Мазепи отримала 120. Також ми зразу почали робити дорогу до лікарні на вул. Мазепи.
Лікарня розрослася, але не вистачало бюджетних коштів на обладнання. Почав шукати вихід. Сконтактував з американцями. Вони мене прийняли у Клуб Лева і призначили його головою в Україні. Ми створили офтальмологічне відділення. 17 професорів щороку, або й кілька разів у рік, приїздили робити безкоштовні операції на очах. Двісті людей змогли бачити. Також привезли апаратури на кілька мільйонів. Наші лікарі їздили на стажування за кордон. Але я став страшним ворогом області, бо колись була лише одна обласна офтальмологія, а тепер з’явилася міська, яка створила їм конкуренцію.
Згодом ми відкрили нові поліклініки на вул. Чорновола і у мікрорайоні «Позитрон», щоб усі люди не ходили у поліклініку на Довгій.
– Якими були спортивні досягнення? Місто розбудовувало стадіон.
– У місті був один маленький стадіон над озером. Центральний стадіон будували, але він розсипався на очах, бо якість робіт була до нічого. Футболісти звернулися до мене, бо після згаданих бюджетних реформ місто мало гроші. Три трибуни ми встигли здати, а четверту ні, і донині її ніхто не зробив. Наша команда виступала у вищій лізі. Мали хороших футболістів. Десятьом я дав квартири.
Дивитись на гру з’їжджалися зі всієї області. Це була футбольна команда, з якою ми їздили у Донецьк. Капітаном був Юрченко, який колись грав за Донецьк. Це була дружба між Івано-Франківськом і Донецьком, яку я хотів розвивати. Але мені не дали. Ви навіть не уявляєте, якою могла бути політична перспектива цієї дружби. До Івано-Франківська приїжджали усі мери зі всієї України. А головою ради мерів тоді був Кушнарьов. Мер Дніпропетровська був моїм другом. Взагалі не було таких мерів, з якими ми б ворогували.
– А якою у Вас була співпраця з депутатами міської ради?
– Нормальною. На 90%  рада була патріотичною, і з депутатами ми були однодумцями. Ну а 10% депутатів бігали в обласну адміністрацію, шукали собі якихось виходів, щоб задовольнити свої інтереси, вирішити професійні питання. Були будівельники. Тоді йшла приватизація найбільшої будівельної фірми «Івано-Франківськбуд». Вона мала власну велику індустрію. Був промбуд, житлобуд, проектні організації. От вони і намагались мені вставляти палки в колеса, бо хотіли отримати об’єкти для будівництва і вирішувати це через депутатський корпус. Але я з ними не ворогував. Галузь треба було зберегти і розвивати. Місто будувалось. Одні будували той же стадіон, інші вели промислове будівництво, ще інші – житлове. Роботи вистачало. Впродовж каденції 987 сімей отримали нові квартири.
– Ваша каденція запам’яталася кількома гучними скандалами, арештом директора департаменту комунального господарства Петра Федчука і відкритими кримінальними справами на директора департаменту економіки Марту Краснодембську та начальника управління житлового господарства Ярославу Гамуляк. Розкажіть, що це було?
– Це були провокації з метою тиску на мене, інспіровані спецслужбами та силовими структурами. Справа у тім, що керівники наших силових структур хотіли землі. Кілька земельних ділянок під забудову ми їм виділили, але вони хотіли ще. Я відмовив. І тоді вони мені влаштували.
Телефонує заступник начальника УМВС і каже: там начальника житлового управління затримали за крадіжку, треба це питання владнати. Спіймали, то садіть, які питання, є закон, – відповідаю. А він мені: ну, але ж ви розумієте, що тінь на вас ляже. Так вони хотіли змусити мене домовитися. А виявилося, що якесь ЖЕО пофарбувало міст через річку, а роботу оформили на приватне підприємство, директором якого був чоловік начальника житлового управління, і почали шукати корупцію.
За деякий час – інше. Заходжу в міськвиконком, дивлюся, міліціонера на посту нема. Що таке? Гукаю, шукаю – нема. Піднімаюся до себе на поверх, виявляється, що у кабінеті мого заступника Федчука начальник шостого управління обшук проводить. Я туди – зачинено. Стукаю, не відчиняють. Луплю ногою в двері – відкрили. А там якийсь тюремник сейф зламує. Питаю, де ордер? Сейчас прінесут, – відповідає. Витягли з сейфу чи то 500, чи то 750 доларів і всі папери. Ну і що далі, – питаю. Ну все, – кажуть, – Федчука ми арештували, а сліди і до вас дотягнуться. Процес триває, а у Федчука помирає тато. Я з позабюджетного рахунку беру гроші, вношу заставу, щоб його на похорон випустили. П’ять чи шість тисяч гривень, уже не пам’ятаю, але на той час то були великі гроші. Через день на мене відкривають кримінальну справу, що я дав у заставу кошти з позабюджетного рахунку. Я перепозичив гроші, бо  не мав такої суми, і вніс на рахунок. Тоді таке закрутили, шуму наробили, шукали, як на мене вплинути. Вони хотіли показати, що якщо довкола мене всі начебто злодії, то і я маю бути злодій.
Але не вийшло їм тоді з тією справою на Федчука. Так вони відкривають справу на Краснодембську. Виявляється, її брат зробив у хаті ремонт, а вона – моя заступниця, значить, має відношення до того ремонту. Покрутили там щось пару місяців, але знову нічого не вийшло довести. Але Краснодембська, у якої і так здоров’я було не важне, через те все захворіла. Вона хвора, Федчук у тюрмі, залишились ми з Ковальчуком (Микола Ковальчук – директор департаменту будіндустрії та земельних ресурсів, фактично, перший заступник міського голови, – ред.) двоє. Було важко, але ми вистояли, витримали всі ті удари.
–    Опоненти Вам закидали, що мерія втратила своє приміщення на вул. Грюнвальдській, бо Ви його віддали області під палац правосуддя.
–    Я не був дуже на це налаштований, бо знав, які то структури. За союзу я був народним засідателем, не на одному суді був і знав, як там все робиться. Але область обіцяла суду і прокуратурі розширення площ. Спершу я не погоджувався. А потім всі ті кримінальні справи, про які ви питали. Словом, я здався. Хоча вважав і вважаю, що місто таки має мати власне приміщення під мерію. Але скажу вам таку річ: якщо б місто захотіло, то воно могло б собі повернути це приміщення. Так, ми тоді  виселилися звідти, але підписати обмін приміщення я відмовився. Тобто, де-факто, ми звідти пішли, але де-юре, можна повернутися.
–    Вам також докоряють тим, що за Вашої каденції так званий ринок «П’ятачок» перейшов у довгострокову оренду. Як так сталося?
–    Коли я став міським головою, то торгували по всьому місті – на Валах, біля пошти, на вулицях. Я хотів впорядкувати торгівлю. Ми відкрили ринок на «Позитроні», на Коновальця, у Пасічній. А в центрі міста, на Новгородській, була військова частина з великою територією між вулицями Тичини і Бельведерською. Там теж можна було розмістити ринок. Люди тоді сиділи без роботи, йшли торгувати, шукали собі місця, то чому їм не організувати великий ринок? І це вийшло на добре. Більше того, ми зробили цей ринок комунальним. Люди собі торгували, заробляли копійку, і місто мало надходження живих грошей у бюджет.
Але і на тому «п’ятачку» був ринок. Підходить до мене його керівник і просить, щоб все звідти не забирати і не переносити на Новгородську, бо це, каже, центр міста, людям вигідно тут і продавати, і купувати. Я йому відповів, що це не моє рішення, а міськвиконкому. Але одразу ж запропонував: зроби, кажу, проект реконструкції Валів, постав плитку, лавочки, щоб під палацом Потоцьких був гарний парк, а я на розгляд міськвиконкому винесу питання про передачу на якийсь термін того «п’ятачка» в оренду. І він почав це робити, виготовляти проект. Але наступний міський голова, замість того, щоб змусити виконати ці зобов’язання, пішов з ним по судах і сам почав викладати Вали плиткою. А комунальний ринок на Новгородській потім став приватним.
Записав Левко КУТИНСЬКИЙ

Поділитись:
  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Мой Мир
  • Facebook
  • Twitter
  • LiveJournal
  • В закладки Google
  • Одноклассники