КАТЕГОРІЇ ПУБЛІКАЦІЙ

Останні новини

No thumbnail available

Небезпека наближається до України!

12:06:20, 12 Грудень 2017

Управління  Держпродспоживслужби в м. Івано-Франківську  інформує про загрозу занесення  збудника за[...]

Новації в пенсійному законодавстві

Новації в пенсійному законодавстві

09:29:09, 12 Грудень 2017

11 жовтня поточного року набув чинності Закон України № 2148-VIII «Про внесення змін до Закону Украї[...]

No thumbnail available

До уваги платників!

08:05:52, 11 Листопад 2017

Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську повідомляє, що 15.11.2017 року в Головном[...]

До уваги платників єдиного внеску!

До уваги платників єдиного внеску!

11:11:19, 10 Жовтень 2017

З 1 січня 2018 року набирають чинності зміни до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на [...]

Щоб і сліду не було

Щоб і сліду не було

08:02:37, 10 Жовтень 2017

В Івано-Франківську планують демонтувати 150 незаконно встановлених малих архітектурних форм. Про[...]

No thumbnail available

Прикарпатські пенсійники до перерахунку пенсій готові.

06:51:27, 10 Жовтень 2017

Слово за Парламентом Впродовж останніх днів «гаряча лінія» Пенсійного фонду є дійсно «гарячою». Сту[...]

Резервістів кличуть на збори

Резервістів кличуть на збори

07:28:04, 8 Серпень 2017

Івано-Франківську необхідно направити 50 резервістів на 30-денні військові збори на Яворівський полі[...]

Перший дзвоник кличе

Перший дзвоник кличе

07:25:42, 8 Серпень 2017

Цього року за парти івано-франківських шкіл сядуть 3 тис. 108 першокласників. Про це повідомив ди[...]

«Срібло» Кубка Європи

«Срібло» Кубка Європи

06:11:27, 8 Серпень 2017

У румунському місті Арад завершився Кубок Європи з дзюдо серед спортсменів до 21 року. У ваговій [...]

В Івано-Франківську стане на одне проблемне перехрестя менше

В Івано-Франківську стане на одне проблемне перехрестя менше

07:40:34, 8 Серпень 2017

В Івано-Франківську продовжуються роботи на кільцевій розв’язці на Привокзальній площі. Минулого тиж[...]

Ірена КРАСУЛЯК: «Моя мрія – колись жити в Україні»

Irena KrasuliakБути українкою у світі – відповідально і водночас почесно, а залишатися патріоткою батьківського краю в душі і вболівати за нього – напевно, вдвічі важче. Але при великому бажанні можна і гори зрушити, навіть якщо ти живеш за тисячі кілометрів від рідного дому. Саме такою є невтомна меценатка із Мельбурна Ірена Красуляк. У 2015 році пані Ірена отримала відзнаку «Жінка третього тисячоліття». Майже щороку вона приїжджає в Україну і знаходить час для того, аби відвідати сиротинці, будинки для престарілих, інтернати, школи, садки, лікарні, церкви. Особливо Ірена Красуляк переймається допомогою українським сиротам. Саме тому у Мельбурні, на Зеленому континенті, вона створила Фундацію допомоги українським сиротам.

– Я була головою фундації допомоги дітям Чорнобиля, а після закінчення цієї роботи я відкрила Фонд допомоги дітям-сиротам. Коли я приїжджала в Україну, то бачила багато дітей у сиротинцях. Я вирішила, що було би дуже добре допомагати і сиротам, і багатодітним сім’ям. 30 років вже працюю з цим. Це мені дуже близьке.
– Як вам вдається підшуковувати тих, кому необхідна ваша допомога?
– Я приїжджаю щороку. Лише минулого року не змогла навідатися. Мені мої родичі тут підказують, куди потрібно направити допомогу. Крім сиріт, маю можливість допомагати і навчальним закладам. Скажімо, від себе особисто я направила 25 комп’ютерів для Католицької школи. Це перша така школа в Україні, тому я вирішила допомогти. Крім того, за весь час діяльності нашої фундації ми вже передали 76 комп’ютерів для навчальних закладів.
Є такі австралійці, котрі мені постійно допомагають збирати речі для допомоги українцям. А тепер є клуб «Рідна мова» у Мельбурні. Разом ми надаємо допомогу для потреб АТО. Маємо прекрасні крісла. Одне таке крісло коштує 6 тисяч доларів. Мені дуже допомагає один наш лікар із різними медичними засобами. А це бинти та набори для того, аби можна було зашивати рани. Якось він передав багато ліків, але ми мали проблеми із митницею. Тому тепер можемо пересилати тільки матеріали.
Також мені допомагає громада у Перті (Західна Австралія).  Її голова Микола Мовчан займається допомогою. Вони заплатили за 150 комплектів шкарпеток гарної якості та надають одяг для хлопців у зоні АТО. Я передала нову постіль для лікарні за сприяння пана Мовчана.
Але найбільше купую харчі. Допомогу пересилаю в основному для бідних родин, котрі мають по 7-14 дітей. Мені їх дуже шкода.
– Що спонукає вас займатися такою місією?
– Це не так раптом. Мені родичі прикріпили любов до України. Поштовхом до початку моєї допомоги стала моя поїздка в Україну. Я приїхала і побачила, скільки тут треба зробити. Мій покійний чоловік мені дуже у цьому допомагав. Тепер мені бракує його як правої руки. Також мені допомагають діти.
Я сприймаю Україну такою, як вона є. Я народилася в Німеччині після війни. Моїх родичів доля завела далеко від рідного краю. Може, і добре, а може, і зле. Але вони завжди старалися, щоб ми знали нашу мову, не забували, що ми є українці.
– Як вам вдається контролювати, чи насправді та допомога, яку ви надсилаєте, потрапляє за місцем призначення?
– Я це контролюю і сама особисто довожу. Буває так, що навіть через рік приїжджаю і перевіряю, чи дійшла моя допомога за місцем призначення. Я доставила для онколікарні чотири тисячі калоприймачів, то вони ретельно ведуть облік і звітують. У 2004 році я організувала повну стоматологічну клініку для України. 10 працівників із Австралії приїжджали сюди на спеціальні курси. Але тут ніхто не дуже хотів цього. Вони мали всього на чотири роки. Але, на жаль, бачу, що клініка не працює так, як має бути. Думаю, що вони ще й заробляють на цьому.
– Напевно, дуже багато вкладаєте коштів для того, аби надіслати ту допомогу в Україну?
– Всі думають, що Ірена Красуляк заробляє мільйони. Ірена Красуляк вкладає дуже багато своїх грошей, щоб вислати той контейнер. Ірена Красуляк купує всі харчі. Рідко хтось мені дасть рис, цукор чи зубну пасту. Я змушена виділяти кошти із своєї пенсії, але я знаю, що тут є люди, котрі потребують допомоги, особливо багатодітні сім’ї. Пригадую сім’ю, котра не мала в чому відправити дітей взимку до школи. Я не можу зрозуміти, чому уряд не забезпечує такі родини. Якось у Львові я нагодувала двох дітей, котрі порпалися у смітнику. Я їх нагодувала, одягнула, а потім ми пішли до них додому. Їх доглядала бабуся, бо родичі померли від СНІДу. У них не було зовсім нічого з їди. Тоді ми з бабусею купили мішок муки, картоплі, овочі, мішок цибулі, капусти. Я дала їм 20 кілограмів рису. Спочатку я опікувалася цією сім’єю, а потім трохи допомагала Українська греко-католицька церква із харчуванням.
– Де ще, крім Івано-Франківська, знають про вашу благодійність?
– Тепер не допомагаю в Києві, бо там всі допомагають. Я опікуюся тими, хто потребує допомоги із Львівської, Черкаської, Житомирської та Івано-Франківської областей. Спочатку я допомагала всюди, але воно йшло і наліво, і направо. Тепер мені набагато легше, бо я можу проконтролювати, чи дійсно та допомога надійшла за місцем призначення. Я можу поїхати і перевірити все за списком.
– Маєте тут однодумців, котрі готові сприяти у розповсюдженні допомоги?
– Ті, з ким я вже працювала, звикли до мене. Тепер я навіть не попереджаю про свій приїзд – роблю сюрприз. Священик у Болехові дуже допомагає мені. Мені дуже сподобалося співпрацювати із ним. Із церквою добре, але я більше працюю напряму.
– Чи має благодійність свою межу?
– Якщо хтось не перебере від мене цю місію, то вона перестане існувати. Я тільки одна українка, котра це робить в Австралії. Добре, що я мала чоловіка-однодумця. Зараз маю декількох людей, котрі мені допомагають. Часто чую від австралійців, котрі кажуть, що українцям допомога не потрібна. Але я бачу, що потрібна. Ті хто, не знає, думають, що я приїжджаю сюди і тут все продаю та заробляю мільйони.
– Пані Ірено, якою вам бачиться Україна зі сторони?
– Я думаю, що всі у діаспорі в моєму віці думають про Україну так як я. Ми всі вболіваємо за неї, хочемо, щоб вона була незалежною, самостійною, могутньою державою. Я думаю, що так воно і буде. Ми дуже переживаємо через війну на сході України. Думаю, всі думають, як я, але, можливо, не всі готові допомагати так само, як це роблю я.
– У Мельбурні велика діаспора?
– Так, там дуже багато таких, що приїхали з України. Навіть свого часу хлопці з України допомагали мені пакувати контейнери.
– Ви майже щороку приїжджаєте в Україну. Чи змінилася вона за 27 років?
– За останні п’ять років вона дуже змінилася. Дороги стали кращими, а особливо Івано-Франківськ. Є такі ділянки, по котрих ще п’ять років тому я боялася їхати. Скажімо з Івано-Франківська до Бродів треба було їхати п’ять годин, а до Сваляви дев’ять годин. Тепер вже інакше. Я не приїжджала минулого року. Тепер бачу, що за два роки Івано-Франківськ став цілком інакшим. Я приїжджаю до цього міста  як до рідного дому.
– А у вас не виникало бажання приїхати і залишитися тут на постійне місце проживання?
– Якби я могла, то я б тут жила. Я могла б реалізувати тут багато справ. Але, на жаль, не можу тут довго залишатися, бо мушу через три місяці перетинати кордон. Але моя мрія – колись жити в Україні.
– Чи вважаєте ви позитивом для українців відкриття кордонів і запровадження безвізу?
– Думаю, що це дуже позитивно, основне, аби наші люди дотримувалися тих правил. І основне, аби українці потім поверталися додому.
– От власне, маємо таку ситуацію, що дуже багато людей змушені виїжджати за кордон на роботу, навіть у Австралію. Але повертатися додому не дуже хочуть.
– Так. Але в Австралію їдуть легально. Вони мусять дістати візу. Спочатку її дають на рік, потім контракт продовжують на два роки, тоді на чотири. А вже потім можна отримати дозвіл на постійне проживання. На жаль, усі домагаються постійного проживання там. Це жах, бо Україна дійсно потребує фахівців. Учіться, але все одно вертайтеся.
– А що, на вашу думку, могло би стримати людей?
– Рівень життя і підвищення зарплати. Це все. Найбільше вони шукають за кордоном цих двох речей. Як поїду по селах, то серце рветься. Люди не можуть собі ради дати. Рівень життя не такий як у місті. І шкода мені їх. Нема доріг. Але якби так уряд подбав про зарплати і пенсіонери отримали б те, що їм належиться. Я би дуже хотіла, аби хоч один депутат спробував місяць вижити на пенсію чи мінімальну зарплату. Я не знаю, як ви даєте собі раду.
– Яка мінімальна заплата і пенсія в Австралії?
– У нас пенсійний вік 65 років для всіх. Багаті пенсії не мають. Якщо ти маєш дві хати і гроші в банку, то тобі не треба пенсії. Отак дивиться на це влада. Там не можна схімічити. Я не знаю, яка зараз мінімальна зарплата. А от пенсія становить 862 долари на два тижні.  Якщо жити на одну пенсію, то не дуже і  багато.
– Що найбільше запам’яталося зараз із останньої поїздки?
– Люди стали бідніші, ніж п’ять років тому. Я не розумію, чому все крутиться навколо того долара. Я була і в Польщі, і в Чехії, і в Німеччині. Там усе навколо євро. А тут вчепилися долара. Чому не торгують гривнями? Все оплачується в доларах. Я не можу це зрозуміти. В Австралії все в австралійських доларах. Маєте свою валюту – підносьте її. Пам’ятаю, коли долар коштував вісім гривень, але не можу зрозуміти, чому він так виріс. Наш долар впав також, але не до такого рівня, як гривня. Не можу також зрозуміти, чому всюди треба підплачувати. А які дорогі медикаменти? Наші пенсіонери мають знижку на ліки. Найбільше пенсіонер може заплатити 6 доларів і 30 центів навіть якщо ті ліки коштують 80 чи 100 доларів. А не так як тут. Мої родичі купують 30 таблеток за 2 тисячі, а пенсії отримують 1200 гривень. Як це можна оплатити? Тому люди згубили довір’я.
Розмовляв Володимир БОДАК

Поділитись:
  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Мой Мир
  • Facebook
  • Twitter
  • LiveJournal
  • В закладки Google
  • Одноклассники