КАТЕГОРІЇ ПУБЛІКАЦІЙ

Останні новини

Вакцини в дефіциті

Вакцини в дефіциті

09:16:26, 11 Листопад 2018

В Івано-Франківську закінчуються вакцини проти кору для дітей. Про це повідомила начальник міського [...]

Студентки ПНУ змагатимуться у Китаї

Студентки ПНУ змагатимуться у Китаї

08:28:42, 11 Листопад 2018

Жіноча збірна України серед студентів вирушила на етап Всесвітньої університетської ліги з баскетбол[...]

Парк для індустрії

Парк для індустрії

08:58:58, 11 Листопад 2018

Івано-Франківськ планує викупити 14 га землі для створення у Хриплинській промисловій зоні індустріа[...]

Очікували більшого

Очікували більшого

08:04:56, 10 Жовтень 2018

З червня на сортувальній лінії міського сміттєзвалища відсортували дві тисячі тонн вторсировини. [...]

У стилі «Етно»

У стилі «Етно»

04:02:20, 7 Липень 2018

Завтра в Івано-Франківську відбудеться третій фестиваль мистецтв «Купальська ніч».Через реконструкці[...]

No thumbnail available

«Дій сьогодні. Місяць жіночого здоров’я»

10:06:58, 6 Червень 2018

Під такою назвою в Івано-Франківську протягом місяця тривала медична програма, яку вперше започаткув[...]

No thumbnail available

Зарплату виводять з тіні

12:22:09, 6 Червень 2018

В Івано-Франківську зростає кількість офіційно оформлених найманих працівників та зменшується кількі[...]

Пластиком і фарбою

Пластиком і фарбою

12:21:22, 6 Червень 2018

В Івано-Франківську за понад п’ять мільйонів гривень нанесуть дорожню розмітку на 64 вулицях. Про ц[...]

Кольорово, музично, драйвово

Кольорово, музично, драйвово

12:18:14, 6 Червень 2018

В Івано-Франківську запланували цікаву спортивно-музично-освітню програму до Дня молоді. Як повідом[...]

No thumbnail available

Автоматизовані системи зв’язку – для місцевих громад

12:17:33, 6 Червень 2018

Кожен з нас знає, наскільки потрібними у сучасному світі  є засоби комунікації та зв’язку. Особливо [...]

Нескорений «Скорий»

Skoryj92-річний ветеран УПА Дмитро-Олесь Гуменюк живе у Львові, але вважає себе гуцулом і зізнається в особливій любові до Підгірського краю. Війна забрала у нього  батька і розкидалапо світах  братів-сестер. За партизанку був засуджений на 15 років, перейшов через тюрми Красноярська, Норильська, Магнітогорська. Написав про це книгу спогадів, у якій  стверджує, що «не сердиться на судьбу». За ініціативою земляків про нього знімають художньо-документальний фільм.

20 років Львівське крайове братство ветеранів національно-визвольної боротьби очолює Дмитро-Олесь Гуменюк (псевдо «Скорий»), уродженець с. Білі Ослави Надвірнянського району. Через поважний вік і пов’язані з ним проблеми зі здоров’ям, через громадські справи у Львові та Моршині (курує центр реабілітації воїнів ОУН-УПА «Говерла») не часто випадає йому приїжджати на малу батьківщину. Але має до неї особливі почуття. Не раз згадував про «колиску дитинства», коли писав книгу «Спогади про буремні роки визвольних змагань».

Ровером з Коломиї через Рахів
Рахів (але не закарпатське містечко, а невелика гора на в’їзді у Білі Ослави з боку Заріччя), Ділок, Водишний, Царинка, Ленія, Сигла, Гаманівка. Скільки б років не минуло, а ці назви довколишніх гір, урочищ, сільських вулиць і кутків – як цвяшки, якими пришпилений до місцини, де народився. На Гаманівці була їхня хата, біля річки Ославки з хлопчаками гралися-купалися, з Рахова для коломийського уже гімназиста починалися його приїзди додому.
– Своє село, на жаль, мало пам’ятаю, – зізнаєтся пан Дмитро, кілька разів повторюючи оте «на жаль». – Бо дуже скоро вилетів з того гнізда. Пам’ятаю локальку, як ми називали «локальбаба», поїзд з Рунгур, яким поляки доправляли ропову нафту до Коломиї. Для нас Коломия була як для француза Париж.
Саме так сприйняв Коломию сільський хлопчина, якого разом з сестрою Василинкою відправили вчитися до гімназії.
– Такі малесенькі ми зробилися в тій Коломиї, як мурашки, – зізнається Дмитро Миколайович.
В родині Гуменюків (по-вуличному Сметанюків) було шестеро дітей. Орної землі мали небагато, більше сіножатей. Утримувати родину допомагали два великі сади та 40 вуликів з бджолами. Батька односельці поважали, він був як солтис – люди йшли до нього зі своїми проблемами. Прагнув вивчити своїх дітей.
Спочатку брат з сестрою вчилися у «Рідній школі» в Білих Ославах – вчителя оплачували батьки. Ця школа розташовувалась саме в хаті Сметанюка. Згодом – сільська державна школа, а після 6-го класу – коломийська гімназія. Жили у директора гімназії Микитюка, де допитливий Дмитрик відкрив для себе у великій бібліотеці на веранді твори Андрія Чайковського і Юрія Шкрумеляка.
Згодом за директорського сина Василина вийшла заміж, а до того, в дитинстві, два хлопчаки приятелювали.
– Він мені давав ровер, і я щосуботи їздив в Ослави, – згадує Дмитро Миколайович. – Я їздив на Делятин через Печеніжин, на Ланчин. Приїжджав і вже зграя дітей мене чекала. Хоча я вже до гімназії ходив, але ми все бавилися у війну. А люди казали: бути війні, бо хлопці граються у війну.
Батька зміг перепоховати через піввіку
Що таке війна, знав батько Дмитра-Олеся Микола Гуменюк, який був вояком Української Галицької армії. У 1922 році він дивом уцілів під час першого зимового походу під командуванням Михайла Павленка та другого під орудою генерала Юрка Тютюнника. А під час другої війни дива не трапилося…
– Вже у 17-річному віці мій батько став до сентерунку у Коломиї, – згадує Дмитро Гуменюк у своїй книзі. – Боровся проти пілсудчиків у Львові, брав участь у Листопадовім чині 1918 року. Потім була Чортківська перемога. Та, як співається в пісні Купчинського, «встояти не було сили». І був перехід за Збруч, на Велику Україну.
Повернувшись у Білі Ослави, Микола Гуменюк зорганізував громаду на будівництво хати-читальні, очолив її. При читальні був кооперативний склад, бібліотека, працював драмгурток, хор, пожежна служба. У хаті Сметанюка збиралися поважні газди, згадували минуле, мріяли про майбутнє, а маленькі діти, причаївшись десь у куточку, слухали ті розмови.
Коли прийшли «перші совіти», то будь-яку просвітницьку роботу заборонили. А коли в перші роки війни в селі Лоєва були розкопані могили замордованих енкаведистами людей, батько і син Гуменюки записалися до дивізії «Галичина». Тато поїхав до Праги з першим набором, а син – з другим, бо йому бракувало чотири місяці до 18 років. Коли були на вишколі у Франції, молодою – всього 40 років померла мати.
А батько з сином згодом разом пішли у партизанку.
– Я часто питав: «Тату, чому ти мене не посилаєш десь в розвідку?», – Дмитро Гуменюк за глибоким зітханням ховає сльози. – Батько відповідав: «Я не хочу бачити твою смерть». А я його смерть бачив…
Того дня, коли вийшли з хати, щоб зустрітися з іншими повстанцями, тета Марія сказала: «Ой, то недобре в суботу йти з дому»…
Татові було лише 44 роки, коли напоролися на засідку у лісі біля села Красна під Надвірною. Старший Гуменюк як командир йшов попереду, Дмитро був майже поряд. Черга з автомата – і батька не стало. Поховали тата у лісі, а перепоховати на цвинтарі змогли аж через 54 роки.
«Килим молодості не вишитий ні однією шовковою ниткою»
Так про ті півстоліття напише Дмитро-Олесь у своїх спогадах. І як багато ті роки вмістили у себе: Бригідки, втеча під Сяноком, шлях до Нового Сонча, Бескиди з лемківськими селами, битва на річці Одер, полон – для юнака, якому ледь виповнилося 20. Поранення у битві під Бродами. Партизанка. І довгі роки покарання.
Коли у 1944-му під чужим прізвищем повернувся у Білі Ослави, від тети Настуні дізнався, що братів Славка і Василя москалі забрали в дитячий будинок в Коломию, сестра Рузя у наймах аж у Криворівні, а наймолодшого брата взяла на виховання бездітна односельчанка. Хата стояла пусткою, пограбована «добрими сусідами». Бабцю вивезли на Сибір, адже чотири її сини пішли у повстанці. Дорогою вона померла.
Дмитро знову подався у партизанку. У листопаді 1945 року упав з урвища в Яремчі, через поранення змушений був переховуватися, та через зраду потрапив до рук енкаведистів. У березні 1946 року військовий трибунал оголосив вирок: 15 років каторги і 5 років «пораження прав». Покарання мав відбувати у віддалених районах Крайньої Півночі. Спочатку пересилка в Красноярськ, звідти Єнісеєм до Дудінки, а далі – Норильськ.
І про це його книга-спогади. Про жахливий клімат Таймирського півострова – «з морозами за 50, де дванадцять місяців зими, а решта – літо». Про арештантське життя, коли «день на день схожий – скука», «один день прожив – і слава Богу». Про те, як рятували його малювання і спорт. На замовлення сокамерників малював їхні портрети або за фотографіями відтворював портрети їхніх рідних, робив листівки ручної роботи з Різдвом, Великоднем.
Бракувало паперу – його видавали двічі на місяць лише у день листів. А той папір був дуже потрібний і на рисування, і на щоденник.
За участь у Норильському повстанні у 1953 році Олесь Гуменюк та ще 21 побратим отримали закриту тюрму. Це був рік в Магнітогорській тюрмі на материку. Там вів щоденник, який вдалося зберегти: з 20 листопада 1954 року по 6 березня 1956-го.
– Я не знаю багато прикладів, щоб вдалося в ув’язненні вести щоденник, –  каже Дмитро Гуменюк. –  Приміром, Осьмак писав листи до доньки. Ми ж, сірі арештанти, писали мало.
Деякі записи – у кілька рядків, про оте «день на день схожий». Деякі більші – спогади про дитинство, сни, розмірковування над отим «чому?» та мрії. І своєрідний літопис арештантського життя.
– Ми тримали наші свята, співали-колядували, – згадує Дмитро Миколайович у своїй книзі. – Надзиратель заборонив, але ми співали так голосно і гарно, що три корпуси рецидивів били нам «браво» і кричали: «Бандьори, єщо пойтє». Навіть самі наглядачі заслухалися, бо більше не забороняли.
Були і спогади про дитинство та Ослави. І був сон: Україна, рідне село в горах, річка як змійка, дорога. А на тій дорозі – дівчина навколішках, підняла руки як до молитви, а на руках – кайдани. Сонце зайшло за хмари, і тільки вітер перебирав стрічки у її вінку. Чи то знайома дівчина була, а чи вся Україна?
Дмитро-Олесь Гуменюк відбув не цілих 12 років покарання. Звільнений у 1956-му з поверненням без права прописки у великих містах, під наглядом КДБ. Навіть у дружини Іванки, яка теж пройшла через табори і якій передавав у жіночу зону ручної роботи листівки до Різдвяних і Великодній свят, не хотіли прописувати у Львові. Удочерив двох її донечок, мали ще своїх синів-близнюків.
«Не сердився          на судьбу»
В Білих Ославах його називають Дмитром Сметанюковим, з пізніших часів і кличка Олесь. Він підтримує зв’язки з земляками, завдяки телефону та Інтернету в курсі сільських справ, кілька років тому зробив пожертву на пам’ятник Марійці Підгірянці, який коштом громади поставили в Білих Ославах
Голова громадської організації «Рідне наше село», уродженець Білих Ослав, а зараз житель Бурштина Богдан Струк часто  телефонує пану Олесю, цікавиться його здоров’ям, розпитує про сина Андрія, який попри теж уже поважний вік поїхав в АТО, воював «добробатом», в бригаді ОУН.
– Батько хист до малювання передав синам, – каже Богдан Струк. – І Андрій, і Петро стали художниками. Сам пан Олесь минулоріч побував у рідному селі. Жартував тоді, що мусить дочекатися гарної дороги до «кольорових сіл», тоді приїжджатиме частіше.
Не раз зустрічалася зі своїм земляком і заслужений журналіст України Тамара Лейбюк, яка видає газету «Рідне село Білі Ослави». Провідувала його і у Львові, і у Моршині, де лікувався з переломом ноги.
– Батько пана Олеся Микола Гуменюк був товаришем мого батька Петра Поварчука, – каже уродженка Білих Ослав, а тепер франківчанка. – У 30-х роках вони очолювали читальню «Просвіти», вели драматичний гурток, товаришували. У них і долі схожі: обидва були репресовані, суджені.
За ініціативою Тамари Лейбюк та Богдана Струка режисер Ольга Терешкун з «SrudiotomPRODUCTION» знімає художньо-документальний фільм «Покоління повстанців» про Дмитра-Олеся Гуменюка. У ролях – юні актори Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Ольвія Кухтарук та Владислав Демидюк. Зйомки про «життя, на яке не сердився», проводили і у Білих Ославах, і у Львові, у пана Олеся.
Презентувати фільм про славного земляка планують на День Незалежності.
 Галина ЯРИНКІВ

Поділитись:
  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Мой Мир
  • Facebook
  • Twitter
  • LiveJournal
  • В закладки Google
  • Одноклассники