КАТЕГОРІЇ ПУБЛІКАЦІЙ

Останні новини

Очікували більшого

Очікували більшого

08:04:56, 10 Жовтень 2018

З червня на сортувальній лінії міського сміттєзвалища відсортували дві тисячі тонн вторсировини. [...]

У стилі «Етно»

У стилі «Етно»

04:02:20, 7 Липень 2018

Завтра в Івано-Франківську відбудеться третій фестиваль мистецтв «Купальська ніч».Через реконструкці[...]

No thumbnail available

«Дій сьогодні. Місяць жіночого здоров’я»

10:06:58, 6 Червень 2018

Під такою назвою в Івано-Франківську протягом місяця тривала медична програма, яку вперше започаткув[...]

No thumbnail available

Зарплату виводять з тіні

12:22:09, 6 Червень 2018

В Івано-Франківську зростає кількість офіційно оформлених найманих працівників та зменшується кількі[...]

Пластиком і фарбою

Пластиком і фарбою

12:21:22, 6 Червень 2018

В Івано-Франківську за понад п’ять мільйонів гривень нанесуть дорожню розмітку на 64 вулицях. Про ц[...]

Кольорово, музично, драйвово

Кольорово, музично, драйвово

12:18:14, 6 Червень 2018

В Івано-Франківську запланували цікаву спортивно-музично-освітню програму до Дня молоді. Як повідом[...]

No thumbnail available

Автоматизовані системи зв’язку – для місцевих громад

12:17:33, 6 Червень 2018

Кожен з нас знає, наскільки потрібними у сучасному світі  є засоби комунікації та зв’язку. Особливо [...]

No thumbnail available

Перукарський регрес

09:38:14, 6 Червень 2018

За старої доброї Австрії у порядних перукарнях Станиславова кожному постійному клієнтові виділяли ок[...]

Сейфова «війна»

Сейфова «війна»

09:10:47, 6 Червень 2018

У 1914 р. станиславівська преса повідомила про незвичайне змагання, яке відбувалося в тодішній Австр[...]

No thumbnail available

Твереза думка

12:20:37, 6 Червень 2018

В Івано-Франківську необхідно створити кризовий центр для тимчасового перебування людей у стані алко[...]

Незагоєна рана вигнанки

Nezagoena rana vygnankyКожна пора року має свою особливу принаду. Так само і людське життя...  Мене особливо зворушує  і зачаровує ота, скажімо так, глибока зрілість, коли спілкуєшся з людиною, котрій 80, 90 чи навіть 100 і більше років, і відчуваєш могутню енергетику душі, яка з часом стає все сильнішою, бачиш молодий погляд і добру усмішку на обличчі...   Я з любов’ю називаю їх «високолітніми». І радо ділюся з читачами  враженнями від таких зустрічей.
Цього разу мова піде про мешканку нашого міста, якій  15 грудня виповнилось 90 років.

Висока, струнка, вродлива і сильна жінка, яка є уособленням величезного пласта історії нашого народу. Знайомтесь – гостею нашої газетної сторінки є пані Ірина Сторощук, дочка Петра і Анни Попиків. Народилася в 1927 році в славному селі Пикуличі поблизу Перемишля. Була другою з п’яти дітей в гарній заможній родині щирих українців. Добротний просторий будинок, комори, сад, город, чимало землі...  Сім’я тяжко працювала, батьки дбали про майбутнє дітей. Ірина закінчила початкову школу в рідному селі, продовжила навчання в школі в Перемишлі, далі вступила у приватну українську гімназію.

Їхнє село було добре знане в Україні. А стрілецька могила  в Пикуличах  здавалася дівчині чи не найвищою в світі. Старі люди розказували, що там поховано дуже багато січових стрільців, яких скосив тиф в австрійську війну. На Зелені свята сюди провадили процесію з усієї Галичини, несли вінки і квіти, а хрест і тризуб на могилі, здавалося, досягали неба, українського неба. Священики відправляли служби, а десятки хорів вшановували їх пам’ять старовинними співами. І жінка, прикривши очі, стиха наспівує:
Ой там, під Перемишлем,
Висока могила,
Там захоронена
Вся стрілецька сила...
І через хвилину, ніби повернувшись в реальність, продовжує свою оповідь. Село у них було в основному українське, з українською школою, церквою, читальнею. Декілька польських родин жили на двох колоніях і мирно уживалися з сусідами. Для польських дітей в школі був спеціальний перший клас. І греко-католицька церква добре сусідила з римо-католицьким костелом. Здавалося, що так завжди було і завжди буде.
Сильні світу цього одним розчерком пера руйнують мирний уклад людського життя, долі тисяч людей, цілих народів. Для них гріха нема. Чи є? В 1942 році брата Миколу забрали на роботу в Німеччину, а Ірину з третього класу гімназії також хотіли туди ж відправити, але, з огляду на маленький зріст, скерували працювати  на кухню при   госпіталі в Перемишлі.
Життя в селі перетворювалось на жахіття. Молодих хлопців мобілізували, а хто не хотів, йшов до лісу, в УПА. Більшість селян допомагали упівцям, по черзі готували обіди, передавали ліки, одяг. Почергово в село приходили то німці, то москалі. Дівчина також була зв’язковою, передавала українським воякам інформацію, носила пошту.
У 1943 році по ріці Сян проліг кордон. Пані Ірина пригадує, як на Йордан  українці святили воду на різних берегах Сяну у двох державах. Родичі лишень перегукувалися. Розпач і безпорадність стискали душу, але що вдієш?
У 1945-му, по закінченні війни, Пикуличі опинилися в прикордонні. Тоді ж розпочалася цілеспрямована акція з виселення українців з їх етнічних земель, яка завершилася сумнозвісною операцією «Вісла».
Горіли села, вбивали людей... В сусідньому селі Негрибці жив український священик Войтович, великої і чистої душі людина. На Великдень відправив Богослужіння, проголосив зворушливу проповідь, благословив парафіян... А на ранок в понеділок їм сповістили, що вночі панотця з дружиною і сином, який теж вчився на теології, страшно замордували, а тіла перев’язали жовтою лентою і склали на ліжко. Тисячі людей прийшли на похорон, а під час процесії їх почали поливати кулеметними чергами. Відтоді вони  вже не ночували в хатах. На кожному подвір’ї повісили гільзи, в які били при небезпеці. «Пам’ятаю, як нині, – згадує пані Ірина, – 28 серпня 1945 року в наше село приїхала комісія з Києва, яка зібрала всіх і оголосила про обов’язкову реєстрацію на переселення в Україну, бо в нашому селі буде прикордонна зона. Звісно ж, ніхто не хотів в оту, як ми казали, «сибірську Україну». Тоді до нас направили польське військо і розселили по 5-8 чоловік в хатах. Кожен день перевірки, ревізії, обшуки, погрози. Влаштовували провокації, підкидали зброю, а потім начебто знаходили. І били, страшно били, катували наших людей. Сусіднє село вимордували до ноги. На плотах, як на палях, настромили дитячі тіла.
...Оскільки однаково ніхто не реєструється, нам оголосили ультиматум – завтра комісія від’їжджає, і вони не можуть тут залишити «жодної живої душі»:  маємо термін до завтра, до 11 години. Люди розуміли, що це не порожні погрози. Гіркий досвід застерігав, що нас чекає в разі непослуху.» В останню ніч на рідному обійсті дівчина згадувала, як навесні мама важко застудилась і її відправили в госпіталь. Наступного дня Ірина понесла мамі їсти і, коли переходила міст через Сян, побачила картину, від якої донині стигне кров в жилах, – вся річка плила жіночими і дитячими трупами з винищених сіл... Отже, вибору не було.
З такими невеселими думками родина зібрала, що могла, на фіру, поставила туди маленьку канапку і рушила разом з односельцями у невідомість. «Нас скерували на станцію в Перемишль, де ми під голим небом перебували місяць, бо не вистачало вагонів. Тоді ми щоночі чекали нападу, погрому і готові були їхати будь-куди, аби лише подалі від цього жахіття... Везли в брудних переповнених вагонах, як тварин, і наша канапка весь цей час рятувала мою родину, бо по черзі можна було десь присісти чи прилягти.
8 листопада 1945 року нас нарешті висадили на товарній станції в Станіславі і далі – хто куди... Єдиною мрією був бодай якийсь дах над головою...»
Виснажені вигнанці намагалися оселитись коло людей, але не всі села їх приймали, були такі, що відганяли камінням, патиками і псами.
А ще згадує, як знайшли хатину занедбану на Софіївці, без вікон і дверей, і раділи можливості мати бодай якийсь дах над головою. Як важко було захиститись від холоду, бодай помитись, не кажучи про боротьбу з вошами, набридливий голод і всепроникаючий страх...
Відразу після приїзду дівчину зобов’язали влаштуватися на роботу, бо інакше – тюрма, найменше запізнення – жорстоке покарання. І працювати змусили в суді, оскільки була достатньо грамотна, а місцеві не надто прагнули такої роботи. В цій загрозливій установі, як і скрізь, були різні люди. Декого згадує навіть з вдячністю за співчуття і доброзичливість до неї. Але врізались у пам’ять і картини страшні, тим більше, що неподалік були приміщення НКВС і міліції. Але це окрема тема і потребує ширшого висвітлення.
Дівчина намагалася звільнитися, хотіла поступити в педінститут, але керівництво суду забороняло. Її товаришка не послухалася, самовільно пішла поступати, і через недисциплінованість була засуджена. А Іра дуже боялася тюрми, тому й терпіла. Та й батьків жаліла, не хотіла ще більше засмучувати. А вони до смерті сподівалися повернутися в рідне село, чи хоча б побачити його ще раз. Не судилося... Варто згадати, що її батько роками прислуговував в рідній церкві, і основні церковні святині зібрав у куфер і забрав з собою, а в Станіславі віддав їх до церкви на Гірці.
Однак все, рано чи пізно, закінчується. До чогось звикаєш, адаптувавшись, а щось дійсно стає кращим. У 1951 році Ірина вийшла заміж, поміняла роботу. Перейшла працювати економістом в Кінотехпром, де і пропрацювала до пенсії. В сім’ї народились діти. Спорудили будиночок, в якому живе і досі. Не хоче нікому заважати, але не любить, щоб заважали їй. Жінці приємна увага дітей, онуків, правнуків. Вони у неї добрі, розумні, талановиті. Дочка Наталія – активна просвітянка, учасниця революційних Майданів. Достойна донька своєї мами — навіть дітей своїх возила на помаранчеві події до Києва. Щиро визнає, що все своє життя родина звіряє по бабці Ірі, дослухається до її оцінки, до її думки.
Пані Ірина має привітних сусідів, небагатьох давніх друзів. Любить з ними поспілкуватися, пополітикувати. Бо щоденно слідкує за новинами, в курсі всього, що відбувається в місті, в державі, в світі. На все має свою думку. Вона небайдужа, бо ж це – її світ, її земля. Тому цінує увагу з боку представників міської влади. Навіть сам міський голова Руслан Марцінків приїжджав до неї, спілкувався, уважно слухав розповіді про минуле.
Але таке враження, що, проживши довгих і складних 90 літ, наша ювілярка найбільше любить побути сама з собою: згадати, подумати, навіть помріяти. Вже дуже багато років вона щоденно о другій годині усамітнюється для молитви до Ісуса Христа. І не може бути жодної причини, щоб відступила від свого правила. Молиться за рідних, за добрих людей, і навіть за поганих, аби Господь простив їх провини і напоумив на майбутнє. Яка глибина думки і почуттів!
Любить порядкувати в хаті, на подвір’ї, все має бути на чітко визначених місцях, і тільки так, як вона хоче. До цього звикли всі рідні, скоряються дисципліні і правилам мами, бабусі і прабабусі. А ще, незважаючи на вік, пані Ірина кохається в красивих речах, відкриває шафу і демонструє  вишивані сукні і блузки, в яких ходить до церкви, в гості, на прогулянки. Під час мого першого візиту розповідала, що оце напередодні провідувала приятельку, яка вже сама нікуди не ходить, носила їй запашні яблука і солодкі груші зі свого саду. Смачні, але в Пикуличах були солодші... Та рідне село приходить лише в сни, і то все рідше. Єдине, чого хоче зараз ця мудра жінка, –  добра і злагоди в Україні, адже всі болі і негаразди, які пережила, випали їй лише тому, що вона – українка. І цим пишається!
Тільки просить: «Не називайте нас переселенцями. Ми – вигнанці. Нас силою і знущаннями вигнали з рідного дому, з прабатьківської землі». В Станіславі її сім’я прожила життя достойне, не гірше як у людей. Але рана вигнання не загоєна, ятрить і досі...
Ми вітаємо шановну пані Ірину з її високоліттям. Бажаємо міцного здоров’я, сили духу і незламності волі ще не на один ювілей. Такі люди – це сіль землі нашої, зразок невмирущості українства. Як би хотілося, щоб володарі світу цього на прикладі нелегкого життя українки з-під Перемишля задумалися про діяння свої, колишні, теперішні і майбутні. Ну повинна ж історія чогось та й навчити!
Дорога пані Ірино! Ви потрібні своїм дітям, внукам-правнукам, ви потрібні Україні. Дякуємо Вам за те, що ви з нами.
Ганна ДОРОШЕНКО

Історична довідка. У 1944 році між урядами УРСР і Польської республіки було підписано «Угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах». Протягом жовтня 1944 р. – серпня 1946 р. за даними польських джерел до УРСР було переселено 482 тисячі 109 осіб (122 тисячі 454 українських родин).
Операція «Вісла» – етнічна чистка, здійснена в 1947 році за рішенням партійного і державного керівництва СРСР, Польської республіки і ЧСР. Полягала у примусовій, з використанням військ цих держав, депортації українців з їхніх етнічних територій на території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 р. належали Німеччині, так звані «повернені території».
На 31.07.1947 р., за польськими даними, було переселено 140 тисяч 575 осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно 3 тисячі 800 чоловік, убито 655 чоловік, заарештовано 1466 членів українського руху Опору.

Поділитись:
  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Мой Мир
  • Facebook
  • Twitter
  • LiveJournal
  • В закладки Google
  • Одноклассники