КАТЕГОРІЇ ПУБЛІКАЦІЙ

Останні новини

Очікували більшого

Очікували більшого

08:04:56, 10 Жовтень 2018

З червня на сортувальній лінії міського сміттєзвалища відсортували дві тисячі тонн вторсировини. [...]

У стилі «Етно»

У стилі «Етно»

04:02:20, 7 Липень 2018

Завтра в Івано-Франківську відбудеться третій фестиваль мистецтв «Купальська ніч».Через реконструкці[...]

No thumbnail available

«Дій сьогодні. Місяць жіночого здоров’я»

10:06:58, 6 Червень 2018

Під такою назвою в Івано-Франківську протягом місяця тривала медична програма, яку вперше започаткув[...]

No thumbnail available

Зарплату виводять з тіні

12:22:09, 6 Червень 2018

В Івано-Франківську зростає кількість офіційно оформлених найманих працівників та зменшується кількі[...]

Пластиком і фарбою

Пластиком і фарбою

12:21:22, 6 Червень 2018

В Івано-Франківську за понад п’ять мільйонів гривень нанесуть дорожню розмітку на 64 вулицях. Про ц[...]

Кольорово, музично, драйвово

Кольорово, музично, драйвово

12:18:14, 6 Червень 2018

В Івано-Франківську запланували цікаву спортивно-музично-освітню програму до Дня молоді. Як повідом[...]

No thumbnail available

Автоматизовані системи зв’язку – для місцевих громад

12:17:33, 6 Червень 2018

Кожен з нас знає, наскільки потрібними у сучасному світі  є засоби комунікації та зв’язку. Особливо [...]

No thumbnail available

Перукарський регрес

09:38:14, 6 Червень 2018

За старої доброї Австрії у порядних перукарнях Станиславова кожному постійному клієнтові виділяли ок[...]

Сейфова «війна»

Сейфова «війна»

09:10:47, 6 Червень 2018

У 1914 р. станиславівська преса повідомила про незвичайне змагання, яке відбувалося в тодішній Австр[...]

No thumbnail available

Твереза думка

12:20:37, 6 Червень 2018

В Івано-Франківську необхідно створити кризовий центр для тимчасового перебування людей у стані алко[...]

Оля і кіно. Серйозне. Історичне

OliaЦе моя друга розмова з Олею Терешкун.  Перша була торік, і ми говорили про створений нею у співпраці з колегами та акторами  документальний  фільм «Небесний хрест».  Моє подивування від такого творчого знайомства було  приємним і захоплюючим дотепер:  молода жінка, за фахом диригент, хорист,  додала до своїх творчих нив не просто якісь маленькі, миттєві вподобання. Аж ніяк – взялася за неозорий простір української історії; не осучасненої компіляції чужого, а власне свого документального кіно.

– Але чому кіно? Як – кіно? Чи можна цьому так просто взяти й навчитися? З чого все почалося?

– Щодо першої спроби себе в ролі режисера, сценариста, менеджера (ти сам опиняєшся в багатьох цих ролях одночасно)… Можна казати, що герой фільму пан Василь Дзівінський з тих інших вимірів світу сам знайшов мене. Так сталося, що познайомилася з його невісткою, пані Стефанією Дзівінською, яка мешкає в нашому місті. Слава Богу, вона ще при доброму здоров’ї. При близькому, теплому спілкуванні пані Стефа довірила дуже цінні сімейні архіви. Почала працювати з ними, дуже  зацікавив цей мужній і мудрий чоловік, що був не лише воїном, а й громадським діячем, війтом на два села – Угорники й Микитинці.  У Микитинцях є вулиця, названа на його честь. Але, переконалася, мало хто з мешканців сіл знає про цю людину. Не багатослівні й довідники. Про нього мало згадують взагалі. Несправедливо мало.  Отож, захотілося сказати більше. Не просто журналістським словом, а великою палітрою – слова, документа, візуальних образів…
Пані Стефанія в цьому допомогла, розповіла все, що знала, що пам’ятали в родині. Адже сама вона, зрозуміло, не могла знати свого свекра. Василь Дзівінський загинув у 1947 році, коли її чоловік був ще дитиною. Але розповіді й архівні документи дозволили  скласти цілісну картину-оповідь про цю легендарну особистість.
Маючи сьогодні можливість проаналізувати, оцінити створений фільм після його презентацій, оцінок, висловлювань людей, які його бачили, після того, як він зараз успішно переглядається різними авдиторіями у світі – у Москві (тут працює Христина Кочмарик, яка виконала пісню «Гроза» до фільму); Чехії (де мешкає внук пана Дзівінського), Америці (де велика українська діаспора)… Можу твердити, що наше покоління, тим більше молодше, вважає, що тематика Січового стрілецтва, Повстанської Армії пов’язана тільки з битвами і кровопролиттям. Побоюємося цієї теми, бо непрості  були часи. В одній родині, бувало, хтось був у Радянській Армії, а хтось – по другий бік окопів. А насправді  є інша сторона війни, яку хочу показувати,  – долі людей, їх вчинки, характери; їх кохання, зустрічі, жертовність, віру, принципи, цінності. І це на одній, нашій, святій, священній землі – Україні.
Те, що знаю допевне, не вкладається в просте порівняння «сподобався-не сподобався», це інші виміри – фільм залишив слід у серці, в розумі, відкрив нам долю однієї людини з того, іншого часу, з нашої української історії. Заставив замислитися, покликав глянути інакшими очима на нинішню війну. Зернина засіяна… А як зійде? Це вже індивідуально.
–  Митець завжди (прагне цього чи ні) присутній в своєму творінні, як Господь в людині… Було щось і вашого, особистого?
– Щодо першого фільму… Це мій пробний  тест, перший досвід як режисера. Тому багато чого робилося хаотично, спонтанно. А  потім вже систематизувалося. Головне — ідея. З нею частина до частинки, як дім по цеглині, будувала, творила сюжет.  Інші праці – це вже як по слідах… своїх слідах. Я вже впевненіша в тому, що роблю.
Щодо власне особистого? Воно, наприклад,  в назві фільму – «Небесний хрест». Це особлива родинна історія.
У мене вдома стоїть хрест, який можна побачити і в кадрах фільму. Це не просто хрестик. Це наша сімейна реліквія. З цим хрестиком трагічно загинув в Португалії мій рідний брат. Він був художником, йому не було ще й 30.
Коли читала долю Василя Дзівінського, також трагічну, випадково мій погляд впав на цей хрест. І назва ця прийшла в думки. Звідкись згори прийшла, сама собою. Тому цей хрестик ми брали на зйомки, він виконав у фільмі свою (та все ж – життєствердну) роль.
Щодо творчого наративу фільму… Так, долю не обійти. Але якщо ти вибираєш своє покликання, маєш мету, цінуєш Боже і людське – ти гідна людина. Можна впасти під ношею свого хреста, здатися, а можна вирости духом і перейти межу – не можу. Це мої виміри життя.
– Рік тому ми говорили про плани. Тепер – це втілені прекрасні проекти, які принесли вам визнання як людини цілеспрямованої, ризикової, з інакшим баченням традиційних речей… Поговорімо про нові напрацювання.
– 7 березня цього року вийшов у світ новостворений фільм про нашу легендарну «Росинку» – «Росинка». Український феномен». Вийшов двома частинами. Фактично це втілене переплетення теми сьогодення і минулого ансамблю. Становлення, служіння мистецтву, людям, це – долі. Тут все: кольорова гама життя, палітра часу, поєднана методом ретроспективи. Хочу, при слові, сказати величезне дякую за допомогу пану Юліану Яковині, голові нашого обласного осередку кінематографістів України. Зізнаюся, що впевнено роблю задумане ще й тому, що знаю: коли потрібна буде фахова підказка, допомога,  людська порада, пан Юліан зі щирим серцем її мені дасть. Він наче хрещений батько моїх робіт. І я щаслива з цього.
Після «Росинки» на завершенні інший фільм – непростий. На цей раз документальний, історичний – «Мить неба». Ось і знову небо присутнє в тому, що роблю. Це кінорозповідь про вивезених у Сибір, Казахстан, Караганду жителів села Яворів Долинського району нашої Івано Франківської області. Це були 50-70 роки. Багато хто з них не вернувся. Але й багато, головно з дітей тодішніх виселенців, дожили до нинішнього часу. Як живі свідки тих подій говорять до нас, нині сущих. Ці незабутні, такі вражаючі долі, спомини з тих часів ми зібрали воєдино.
Що важливо? Якщо наша написана і ще не написана історія часом безпорадна в оцінках тих чи інших подій, непосильна для запам’ятовування, то досить буває знання таких історичних фактів і доль конкретних людей, щоб встати на коліно зі схиленою головою перед пам’яттю наших батьків, дідів. Щоб озирнутися серцем на наших нинішніх захисників на східних кордонах України. Це – воїни, жертовні серцем люди, високі духом і любов’ю.
Фільм знову двохчастинний.
Зараз я в реалізації наступного задуму. На цей раз говоритиму про «Покоління повстанців».
Так стається, що в кожній моїй роботі відіграє доленосну роль зустріч з цікавими людьми. До народження ідеї фільму «Покоління повстанців» спричинилася заслужений журналіст України Тамара Лейбюк, колега зі Спілки журналістів. Побачивши мої попередні напрацювання, запропонувала взятися за історію Дмитра Гуменюка, уродженця Білих Ослав, нинішнього голови Львівського Крайового братства ОУН-УПА.  Його псевдо Олесь Скорий. Нещодавно вийшла його книга спогадів про буремні роки визвольних змагань. Перечитавши її від початку до останнього слова, зрозуміла, що це вагомий матеріал. Вдячна Богдану Струку (голові ГО «Рідне наше село»), який допоміг з поїздкою до Львова, до пана Дмитра в гості. Порозмовляли... В цієї людини непроста доля, він учасник історично відомого Норильського повстання. Його син Андрій зараз воює на сході України. І, фактично, все їхнє покоління по чоловічій лінії воює. Тому якось безвідповідально з боку нас, його сучасників, не знати, не вшанувати, не зберегти ці живі свідчення, не перенести їх в довгу пам’ять для тих, хто прийде після нас.  Завжди мене ці теми турбують. Бо у своїй родині росла на цих розповідях, спогадах і зараз тато вечорами в розмовах згадує чимало з того, що зберіг у своїй пам’яті.
Тому ми (команда, яка якось сама собою формується, приходять потрібні люди) взялися за цей фільм.
Спеціально для кіносценарію народилася пісня. О пів на третю ночі розбудив внутрішній голос і записала рядки, які стали баладою, канвою, на якій перетікає сюжет. Аранжування і розвиток музичної лінії балади для фортепіано, бандури і соліста зробила провідний концертмейстер кафедри хорового диригування Прикарпатського національного  університету ім. В.Стефаника  Тетяна Ралько, вона ж і виконує фортепіанну партію. Щаслива співпрацювати з талановитим солістом Петром Гарасимівим, він пісню пережив всім серцем.  А Лариса Дуда, викладач кафедри музичної україністики та народно-інструментального мистецтва Навчально-наукового інституту мистецтв університету додала прозоре звучання бандури як душі української нації.
Починається пісня:
«Спи, дівчино, спи Настусю, гей-я -гей,
Спіть ті гори понад морем, гей-я-гей.
Опівночі сині очі встелять шлях…
Спи, Україно моя, на живих кістках…»
Сумна балада. Говорять, що непогано, торкає, викликає глибокі емоції. Їздили на зйомки в Білі Ослави. Художню частину фільму виконали двоє наших прекрасних молодих акторів, студентів-другокурсників акторського відділення Інституту мистецтв Прикарпатського  національного  університету:  Ольвія Кухтарук    та Влад Демидюк. Скоро покажемо світові те, що створено. Побачимо. Будуть оцінки. Головне – вже не загубляться факти.
Не відкриватиму всіх карт, але на черзі новий фільм, вже художній. Це, розумію, нові вимоги, значно більші кошти, проте… Я налаштована рішуче.
– Ви повсякчас у середовищі молоді, працюєте в училищі. Як вживаються свої і їхні цінності?
– Я не критикую молодих. Я радше б говорила про брак доброго прикладу нас, батьків, для них, нас – вчителів. Нема, як на мене, золотої середини, щоб розвивати особистість, готувати до життя. В освіті, думаю, мало місця, щоб дитина виявляла свою позицію, думку. Авторитаризму забагато. Замість просто життєвих прикладів, доль.
З сином Володимиром, йому 13, часто дискутуємо. В дитині має бути своя внутрішня дискусія, з якої народжується істина. З чоловіком, також Володимиром, говоримо дитині, що ти можеш надбати багато в житті, якщо дасть Бог, все в тебе буде добре. Вчитимешся, працюватимеш. Головне ж – бути людиною. Коли ти маєш вільну думку і добру совість – ти справжня людина. Тебе не звабить зло.
– Ви не хочете за кордон, як багато з нас, теперішніх?
– Маю всі можливості для цього. Але ні, не хочу. Вдома ти маєш почуття рідності зі всім, що довкола. Там  ти чужий, хоч і багатший. Я вірю, що українці повернуться додому. У нас так багато роботи для всіх і кожного. Лише хотіти працювати.
Розмовляла Марта Павлишин

Поділитись:
  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Мой Мир
  • Facebook
  • Twitter
  • LiveJournal
  • В закладки Google
  • Одноклассники