КАТЕГОРІЇ ПУБЛІКАЦІЙ

Останні новини

No thumbnail available

До уваги платників!

08:05:52, 11 Листопад 2017

Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську повідомляє, що 15.11.2017 року в Головном[...]

До уваги платників єдиного внеску!

До уваги платників єдиного внеску!

11:11:19, 10 Жовтень 2017

З 1 січня 2018 року набирають чинності зміни до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на [...]

Щоб і сліду не було

Щоб і сліду не було

08:02:37, 10 Жовтень 2017

В Івано-Франківську планують демонтувати 150 незаконно встановлених малих архітектурних форм. Про[...]

No thumbnail available

Прикарпатські пенсійники до перерахунку пенсій готові.

06:51:27, 10 Жовтень 2017

Слово за Парламентом Впродовж останніх днів «гаряча лінія» Пенсійного фонду є дійсно «гарячою». Сту[...]

Резервістів кличуть на збори

Резервістів кличуть на збори

07:28:04, 8 Серпень 2017

Івано-Франківську необхідно направити 50 резервістів на 30-денні військові збори на Яворівський полі[...]

Перший дзвоник кличе

Перший дзвоник кличе

07:25:42, 8 Серпень 2017

Цього року за парти івано-франківських шкіл сядуть 3 тис. 108 першокласників. Про це повідомив ди[...]

«Срібло» Кубка Європи

«Срібло» Кубка Європи

06:11:27, 8 Серпень 2017

У румунському місті Арад завершився Кубок Європи з дзюдо серед спортсменів до 21 року. У ваговій [...]

В Івано-Франківську стане на одне проблемне перехрестя менше

В Івано-Франківську стане на одне проблемне перехрестя менше

07:40:34, 8 Серпень 2017

В Івано-Франківську продовжуються роботи на кільцевій розв’язці на Привокзальній площі. Минулого тиж[...]

Важкоатлети вибороли медалі на чемпіонаті України

Важкоатлети вибороли медалі на чемпіонаті України

07:19:55, 8 Серпень 2017

У Хмельницькому закінчився чемпіонат України серед молоді до 23 років з важкої атлетики. Вероніка[...]

Оголошення про проведення конкурсу з перевезення пасажирів на міських автобусних маршрутах загального користування міста Івано-Франківська

Оголошення про проведення конкурсу з перевезення пасажирів на міських автобусних маршрутах загального користування міста Івано-Франківська

01:34:58, 8 Серпень 2017

Відповідно до статей 7, 43, 44, 45, 46 Закону України «Про автомобільний транспорт», постанови Кабін[...]

Позивний «Маестро»: «Найбільше нас бояться російські солдати. Вони агресивні лише під час «перемир'я» або коли їхні сили в кілька разів переважають наші»

Maestro-18АТО – очима очевидця. В кожного з хлопців, хто повертається з зони проведення антитерористичної операції, свої переживання, своє враження, часто суб’єктивне,  подекуди категоричне і не зовсім зрозуміле тим, хто сьогодні в тилу, але завжди об’єднане єдиним – болем за країну, за її майбутнє, за майбутнє своєї родини.
Співрозмовник «ЗК», який нещодавно повернувся з передової, служить у військах спеціального призначення. Своє ім'я та назву спецпідрозділу із зрозумілих причин не називає. Позивний – «Mаестро». Раніше – член збірної Івано-Франківської області з бойового мистецтва кіокушинкай карате. Довгий час займався боксом. За освітою – педагог.

– Ще задовго до конфлікту на Донбасі я служив в елітних військах спеціального призначення в Хмельницькому. – розповідає Маестро. – По цьому, через деякий час, я добровільно влився в групу спецоперацій, основна задача якої – боротьба з проявами сепаратизму. А з серпня минулого року ми працюємо в зоні АТО. Взагалі, наші люди там були одні з перших, щоправда, це ніде не афішується – залишимося нікому невідомими героями російсько-української  війни, про яких розповідатимуть хіба що в байках і легендах.
– Які завдання виконуєш на передовій?
– Головна мета наших спецзавдань – деморалізувати бойовий дух противника диверсійними діями. Проводимо пошуки диверсійно-розвідувальних груп (ДРГ), цілих баз і штабів незаконних збройних формувань.
Щоб зрозуміти важливість наших дій, наведу приклад. У ворога йде чисельне перекидання своїх сил і засобів з однієї точки в іншу, про що наші війська в даний момент не знають. Ми виявляємо, блокуємо і знешкоджуємо групу противника, задіюючи мінімум сил з нашого боку для мобільності, конспіративності і максимального результату. З цією метою спецназ і створений.
У нас усі взаємозамінні. Ми проходили інженерну підготовку, вивчали парамедицину, інші військові дисципліни. Є функціональні обов’язки, закріплені за кожним із нас. Приміром, інженер установлює міни, розтяжки з гранатами, різні технічні засоби. Моя спеціалізація в групі – кулеметник. Робота полягає в тому, щоби подавити вогнем сили противника або легкоброньовану техніку. Свій кулемет Калашникова я називаю ласкаво – «Катя» – моя вірна супутниця.
– Кулеметник – це серйозно…  
– У нас із цього жартують: «Трьохсотих» кулеметників не буває. Ми або живі, або «двохсоті». Кулеметника і снайпера намагаються в першу чергу нейтралізувати, особливо вибити кулеметне «гніздо».
– А психологічно все це не гнітить?
– У кожного психологія «переварює» по-своєму. Наш відбір – це психологічно стійкі люди. Ми не є сентиментальними, тому ні в кого рука не здригнеться. На цьому не треба зациклюватися, а сприймати як роботу. Не більше того. З цим просто треба жити. Ні ліків, ні панацеї від смерті не існує.
– Морально готовий стріляти…
– Не скажу, що хотілося стріляти – ми ж не хворі люди чи якісь там «каратели», як про нас говорять. Ми – месники, що воюють на своїй території. Коли в тебе стріляють, ти особливо не задумуєшся, застосовувати зброю чи ні. На це нема часу.
Найчастіше ведемо вогонь на лінії зіткнення, у безпосередній близькості з ворогом. Коли працює артилерія, фізичного контакту як такого з противником немає.
Між іншим, в окупантів добре налагоджене постачання боєкомплектів. Зброя без проблем поступає кожного дня, тому що 180 км кордону є відкритими. А коли вони взяли Дебальцеве та отримали пряме залізничне сполучення, так возять цілими ешелонами в точки своєї дислокації.
– Якої стратегії дотримуються бойовики? Якими, на твою думку, будуть подальші їхні дії?
– Щоб отримати прямий вихід із РФ в Крим, географічно вигідною точкою для них є Маріуполь. У сторону Артемівська бойовики рухаються, аби контролювати напрямок Слов'янськ – Ізюм. Якщо це їм вдасться, будуть дуже серйозні проблеми, оскільки зі сторони Харківської області ворог повністю нас відрізає від продовольчої допомоги, доставки боєприпасів і т. д. Штаб АТО, який знаходиться в Краматорську, буде паралізований. Так що загарбники не зупиняться. Ця зараза поширюватиметься далі – на Харків, Одесу, де нині працює багато серйозно підготовлених і законспірованих диверсійних груп, яких вичислити дуже складно. І наш обов’язок з ними боротися.
– Які війська воюють на Сході?
– Усього на Донбасі воює близько 45 тисяч живої сили противника, з них 12 тисяч складають регулярні війська РФ, біля 10 тисяч – власне корінні жителі, яких ми називаємо «сєпарами», – наркомани та інша наволоч, що заробляє гроші. Всі решту – це так звані «солдати удачі», які приїхали з різних причин убивати українців: одні нас просто ненавидять, іншим подобається грабувати і мародерствувати. Такі люди небезпечні. Вони мають досвід ведення такої «брудної» гібридної війни, пройшли як мінімум одну військову кампанію, як правило, Чечню, Придністров'я, Осетію чи Нагірний Карабах. Найбільше нас бояться російські солдати. Вони агресивні лише під час «перемир'я» або коли їхні сили в кілька разів переважають наші. А так не дуже то й лізуть на рожен.
– Яка там об'єктивна дійсність? Суцільні руїни, «мертві» села?..
– На лінії безпосередніх зіткнень населених пунктів просто нема, вони зруйновані. Прифронтова зона теж дуже печальна. І вдень, і вночі сепаратисти знищують усе дощенту. Вони не зважають на мирних жителів, що там іще залишились. Їм просто треба руйнувати – це все, чого вони хочуть.
– Місцеве населення яку займає позицію?
– Більшість налаштована вороже. Можуть з тобою розмовляти, пропонувати чай, а насправді – зневажати. Вважають, що ми – хунта, що на нашій стороні воюють американці, війська НАТО, які начебто бомблять дитячі садки, палять церкви...
Їхню психологію я не міг зрозуміти до останнього. Був випадок, коли один місцевий мешканець, коригуючи вогонь противника, накликав канонаду артилерії на свій дім. При цьому він свято вірив, що чинив правильно, а його будинок зруйнувала українська армія.
– Інформаційна політика «зомбує»…
– Люди вже просто керовані. Навіть якщо є вибір між українськими чи проросійськими каналами, добровільно обирають останні. В них абсолютно інший менталітет з дитинства. Це як ракова пухлина, з нею треба боротися. Командир нашого підрозділу сказав, що ми боремося «за умы и сердца». Там, на жаль, нема ні одного, ні іншого.
– Полонених брали? Що вони говорять?
– Один, розвідуючи інформацію, просто приповз під саму базу ЗСУ в одному з міст Донеччини. Заблудився.
Полонені не можуть відповісти, що їх мотивує. Переважно говорять усяку нісенітницю, виправдовуючи себе перед законом. Коли з ними вже займаються спеціальні служби, проводяться допити, то вони все розказують, аж до того, хто їх вербував, де проходили підготовку, за які підрозділи воювали. Полонені «розколюються».
– Нині з агресором веде війну багато різних батальйонів і підрозділів зі своїми методами боротьби, керівництвом. Може, для скорішого досягнення мети – вибити ворога з території України – слід об'єднати добровольчі та інші військові утворення під одне знамено – армію з єдиним централізованим управлінням, як гадаєш?
– У нас ніхто не хоче підпорядковуватися – кожен прагне бути великим начальником. Командування військовим ресурсом має здійснюватися централізовано. Інакше наступить хаос. Якщо не буде взаємозв’язку, кожен працюватиме індивідуально, то така політика ведення операцій приречена на поразку.
– Який твій погляд на «мінські домовленості»? Коли закінчиться війна?
– Ми працюємо згідно з мирними договорами, але, своєю чергою, не сидимо і не чекаємо. Перед нами стоять чіткі задачі, які ми маємо виконати. І все. А мирні чи немирні домовленості – все рівно навколо йде війна, яку провокує і по всякому підігріває агресор.
Росія зацікавлена в дестабілізації обстановки в Україні. Вона вливає сюди колосальні гроші, бо утримувати таку велику армію найманців, яка ту є, не дешево. А на одному патріотизмі та міфах про псевдореспубліку не повоюєш. У них нема ні гасла, ні мети, нема базової ідеї. Навіть конкретних вимог немає, на кшталт, дайте нам те чи інше. А це означає одне – з нами воює добре фінансована армія найманців. Якщо би перекрили кордони з Росією, то можна було б говорити про якісь терміни закінчення цієї АТО.
– Вважаєш доречним формулювання «АТО»?
– Безумовно, це російсько-українська війна, підігріта на фоні людей із проблемних регіонів. Як показала практика, всі проукраїнськи налаштовані мешканці або вже в землі, або своєчасно покинули ці території.
– Які ще враження ти виніс із передової?
– Власне, оця ненависть, яку місцеві висловлюють нам, мене чи не найбільше вразила. І це громадяни розумні, з вищими освітами. Найстрашніше, що українцями ці люди вже ніколи не стануть. Навіть коли ми відвоюємо захоплену територію, її мешканців не перевиховаєш. Вже пізно. Бо ніколи не сядуть за один стіл ті, які стріляли і вбивали один одного. Ця психологічна лінія фронту ніколи не відійде. В домі не може бути двох господарів, хтось мусить поступитися.
– Що ти переосмислив у своєму житті? На які речі глянув по-іншому?
– Ніхто нічого не цінує, кожен перейнятий своїм. Робить вигляд, що війна його не торкається і ніколи не торкнеться. Навіть близькі люди запитують «як там війна?» якось байдуже і холодно. Таким я не знаю, що відповісти.
Проблема в нас самих. Ми хочемо в Європу, але самі не змінюємось. Ми на кожному кроці звинувачуємо владу, політиків, які завжди були й будуть поганими. Всякі можновладці й надалі крастимуть. Ми, сидячи на дивані, викрикуємо, які ми герої. «Дурень думкою багатіє». Насправді ж нічого не робимо, просто чекаємо. Люди дуже пасивні. Ніхто не вчиться на помилках, і на це важко дивитися.
Є в мене побратим із хмельницького спецназу. Він підірвався на розтяжці, і осколок застряг у голові. Лікарі зробили кілька операцій – осколок так і не витягнули. Сказали: хай краще ходить з ним, бо при наступному хірургічному втручанні є ймовірність летального кінця. А так він не заважає. Що характерно, товариш і після цього не відмовився воювати, не пішов на заслужений відпочинок. Так-от я хочу, щоби всі ми брали приклад з таких людей. Бо сила в характері і світлих думках. Ми завжди повинні боротися за своє до кінця і кожен раз – наче в останнє. Тоді з нами почнуть рахуватися… і з нами будуть рахуватися, запевняю вас. Своєю мужністю наш народ це довів.
Розмовляв     Тарас ГРОСЕВИЧ

ДО ТЕМИ:
Про одну із спецоперацій,   в якій взяв участь Маестро  
– 6 січня для проведення чергової спецоперації нашу групу в складі дванадцяти чоловік було відправлено на саму лінію фронту – в населений пункт Кам'янка, що неподалік Дебальцевого. Село було практично безлюдним із-за того, що знаходилось на вогневому рубежі. Раніше тут зафіксували факт зґвалтування жінки сепаратистами, котрі заходили в село вночі і діяли як диверсанти. Перед нами стояло завдання взяти «на живця» і знищити диверсійну групу.
Ми зайшли в Кам'янку серед дня з надією, що сепаратисти на нас «клюнуть». Із першими сутінками рушили в наперед вибране місце, щоб зайняти свої позиції, здійснити попередній огляд позицій противника в районі можливого зіткнення. Та не так склалося, як ми собі гадали. Наша точка знаходилася на одному з маршрутів руху диверсійної групи. Десь о пів на восьму вечора почався перший артобстріл, що було для нас несподіванкою, так як ми не розраховували на роботу артилерії противника в цьому районі. Останнім часом обстрілів там не було, працювали тільки ДРГ. Терористи били прицільно, із систематичністю кожних півгодини. Їхні мінометні розрахунки були пересувними – встановлені на автомобілях. Вони постійно рухалися, що практично унеможливлювало достойну прицільну відповідь нашої артилерії. 120-міліметрові міни лягали за 30-50 метрів від нас, тож часу ховатися, шукати погребів або укріплених позицій не було – ми залягали там, де стояли. Кожна міна могла стати останньою. Не могли ми ніяк звідти й вийти, знали, що поряд працює їхній коригувальник. Так вони нас посипали пострілами до 4 години ранку. А коли, здавалося, все вже скінчено, іще накрили залпом «Града». Ми тихо сиділи, чекали. Було дуже страшно, серце калатало в грудях, загострилися відчуття. Та треба було себе опановувати і включати оперативне мислення.
Через деякий час хтось почав тихенько підбиратися до нас. Довго рухатись безшумно практично неможливо, тож ми вслухались у все, що відбувалося навколо. Почули рух, який доносився з кількох, протилежних зайнятих нами позицій – можна сказати в нашому тилу. Видимість була нульовою, тож пройти нам у тил, та ще й через густі зарослі й купи всякого сміття, було неможливо і просто нерозумно. Покинути позиції ми теж не насмілювалися, адже одразу б себе видали і стали легкими мішенями для ворога.
Також нас зацікавив спосіб, за допомогою якого окупанти перегукувалися між собою. Радіоефіром вони не користувалися. Щоб не видавати себе, знаходячись у безпосередній близькості з нами, противник використовував щось схоже на мисливські манки. Звук, який вони видають, нагадує качине крякання, – все як на полюванні. Але в Різдвяну ніч, у 20-градусний мороз качки нам видавались хіба що казковими персонажами, тому ворожі наміри ми розгадали одразу. Чули, як сепаратисти, кружляючи навколо нас, підходять ближче й ближче, та атакувати ми не наважувалися, оскільки чітко ворога не бачили. Це могла бути приманка, аби ми виявили свої позиції.
Десь о четвертій годині ранку, як розійшлися хмари, показався місяць. Було видно, наче вдень. Ми знаходилися на відкритому просторі, як на долоні. Був величезний ризик, що по нас відкриють вогонь. Зв’язку з навколишнім світом ми теж не мали ніякого. Дочекалися світанку, та на задану точку ворожа група так і не з'явилася. Щось у них пішло не так – подумали. І ми вирішили, перегрупувавшись, відтягнутися на базу ЗСУ. Спершу вийшов головний дозор, за ним – «ядро» групи і тиловий дозор. Йшли вулицями села, на одному з перехресть доріг розтягнулися. Коли «замкнули» поворот, опинилися на центральній дорозі, яка була хорошим місцем для засади та, на жаль, уже на нас. Десь на відстані 250 метрів запрацювали автомати, що стріляли нам у спину. Ми не запанікували. Розвернулися і дали достойну відсіч, задіявши всі наявні в нас сили: запрацювали кулемети, прицільним вогнем поливали «зеленку» снайпери. Група противника почала відступати. При відступі проявила свою підготовку: відходила не вся відразу, а поступово, каскадом. Коли одна «двійка» – пара бійців – відступала, то друга її прикривала, в цей момент перша перезаряджалася. Правильно рухалися, вогонь вели прицільно, словом, працювали не дилетанти. Коли ми побачили, що вони відступають, відступили й самі. В цей момент ворожа куля потрапила товаришу в ногу, а вийшла через п’яту. Ногу повністю роздробило. Незважаючи на холодну зиму і на плечах важкий рюкзак, друга не кинули. Було реально важко його звідти витягувати, адже ми не уявляли, як далі розвиватимуться події. Та вибору в нас не було – ми своїх не залишаємо. Слава Богу, живими вибралися з цього кільця. У ворога, натомість, були втрати. Така-то пригода з нами трапилася в Різдвяну ніч.

Поділитись:
  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Мой Мир
  • Facebook
  • Twitter
  • LiveJournal
  • В закладки Google
  • Одноклассники