КАТЕГОРІЇ ПУБЛІКАЦІЙ

Останні новини

No thumbnail available

Небезпека наближається до України!

12:06:20, 12 Грудень 2017

Управління  Держпродспоживслужби в м. Івано-Франківську  інформує про загрозу занесення  збудника за[...]

Новації в пенсійному законодавстві

Новації в пенсійному законодавстві

09:29:09, 12 Грудень 2017

11 жовтня поточного року набув чинності Закон України № 2148-VIII «Про внесення змін до Закону Украї[...]

No thumbnail available

До уваги платників!

08:05:52, 11 Листопад 2017

Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську повідомляє, що 15.11.2017 року в Головном[...]

До уваги платників єдиного внеску!

До уваги платників єдиного внеску!

11:11:19, 10 Жовтень 2017

З 1 січня 2018 року набирають чинності зміни до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на [...]

Щоб і сліду не було

Щоб і сліду не було

08:02:37, 10 Жовтень 2017

В Івано-Франківську планують демонтувати 150 незаконно встановлених малих архітектурних форм. Про[...]

No thumbnail available

Прикарпатські пенсійники до перерахунку пенсій готові.

06:51:27, 10 Жовтень 2017

Слово за Парламентом Впродовж останніх днів «гаряча лінія» Пенсійного фонду є дійсно «гарячою». Сту[...]

Резервістів кличуть на збори

Резервістів кличуть на збори

07:28:04, 8 Серпень 2017

Івано-Франківську необхідно направити 50 резервістів на 30-денні військові збори на Яворівський полі[...]

Перший дзвоник кличе

Перший дзвоник кличе

07:25:42, 8 Серпень 2017

Цього року за парти івано-франківських шкіл сядуть 3 тис. 108 першокласників. Про це повідомив ди[...]

«Срібло» Кубка Європи

«Срібло» Кубка Європи

06:11:27, 8 Серпень 2017

У румунському місті Арад завершився Кубок Європи з дзюдо серед спортсменів до 21 року. У ваговій [...]

В Івано-Франківську стане на одне проблемне перехрестя менше

В Івано-Франківську стане на одне проблемне перехрестя менше

07:40:34, 8 Серпень 2017

В Івано-Франківську продовжуються роботи на кільцевій розв’язці на Привокзальній площі. Минулого тиж[...]

Світлана ТАЛАН: «Побувши під окупацією, під обстрілами, частина людей зрозуміли, що вони помилялися»

Talan-30На Прикарпатті із презентацією найновішого свого роману побувала відома українська письменниця Світлана Талан із Сєверодонецька Луганської області. Жінка переживає хвилю переслідувань у себе вдома за книжку «Оголений нерв», їй навіть погрожують розправою за висвітлену правду про події на Донбасі. Про це читайте в інтерв’ю із письменницею.

– Пані Світлано, знаю, що в Івано-Франківську ви вперше. Чим вас вразив наш край з першого погляду?
– Західна Україна – це майже незнайомий для мене край. Два дні я була у Стрию на книжковій толоці два роки тому, минулого року я була на Львівському книжковому форумі також два дні, а тепер я втретє мандрую цим краєм. Найперше мені впали в очі будинки, відсутність високих парканів. Я зрозуміла, що Західна Україна починається там, де дивишся на дво- чи триповерхову будівлю і думаєш: це адмінбудівля чи людське помешкання. Я до цього часу не можу зрозуміти, як у звичайних людей можуть бути такі будинки – охайні, великі і без парканів. І. звичайно, мене вражає гостинність. Ті люди, котрі мене бачили один раз і в кого я мала нагоду проживати в Стрию, запрошують мене в гості. Запрошували переїхати до них і тоді, коли наше місто було в окупації. Для мене це незрозуміло, я відчуваю незручність і не можу собі уявити такого ставлення до людей. Я народилася на Сумщині, але багато років прожила на Донбасі. Я завжди вважала, що я нормальна людина, але запросити до себе незнайому людину, напевне, не змогла б.

– Як життя на Східній Україні вплинуло на вашу творчість?
– Я переїхала на Донбас, коли мені було лише 19 років. Тому можна сказати, що я формувалась уже там. Бо усе своє свідоме життя прожила там.
–  Події на сході не дають спокою всім. Як ви переживали ті часи, коли тільки починався сепаратистський рух?
– Ще у 2009-му році я помітила у нас великий спад патріотизму в молоді. Це було настільки помітно, що я навіть чоловікові казала: «Якби почалася війна, то Донбас би, напевне, здали».
– У чому це проявлялося?
– То була повна неповага до рідної мови, до державних символів. Складалося враження, ніби хтось планомірно знищував ці почуття у молоді. І нічого не робилося, щоби підняти дух патріотизму. У той час я написала книгу «Мої любі зрадники». То була спроба показати, що таке рідна земля. Вона дає сили і наснаги моїй героїні.
Коли минулого року почалися численні мітинги, було зрозуміло, що біда прийшла, час згаяно. У той час мені писали знайомі, запитували, що у нас відбувається. У соціальних мережах хтось відпадав із друзів, хтось додавався. А вже після референдуму навколо міста появилися блок-пости та замайоріли прапори. Тоді я зрозуміла, що потрібно писати книгу не залежно від того, чи вона побачить світ, чи ні. Ми не знали, чи взагалі звільнять наше місто. Але я знала, що то вже наша історія. І якщо це не написати зараз, то воно дуже швидко забувається. Книга називається «Оголений нерв». Оголену правду потрібно було комусь написати. Я сказала своїм чоловікові і синові, що таки напишу. І якщо вона побачить світ, то я наживу собі ворогів, але і друзів також знайду. Написати ту історію зсередини може та людина, яка там прожила багато років, серед тих людей, які кричали «Росія», «Путін, прийди» і так далі. Чому так відбулося, що з нами сталося?
– Які вирували настрої у самому Сєверодонецьку на початку військової агресії минулого року?
– Тоді в нас було лише десять відсотків патріотів. Але я в книзі казала, і так завжди говорю: якщо б ці десять відсотків (12 тисяч мешканців) прийшли на перший патріотичний флеш-моб! Його організовували у квітні минулого року, а учасників дійства побили на очах міліції. Взагалі у нас дуже спокійне місто. Ніякі події по-особливому нас не торкалися. Ми звикли, що все хтось зробить за нас. Ми можемо обговорювати події, але наша пасивність була значно вище.
–  Сєверодонецьк негласно претендував на звання третьої столиці України, оскільки саме там відбувалися з’їзди тодішньої правлячої партії.
– Тоді, напевно, був посіяний вірус сепаратизму, який залишився. Минулого року партії комуністів і регіонів зробили все для того, щоб цей вірус розповсюдився завдяки мітингам, котрі відбувалися щонеділі. Вони залучили усіх церковних служителів. І як результат, це спрацювало на руку ворогові.
– Чи можливо, на вашу думку, викорінити той вірус сепаратизму, щоб нарешті запанував мир?
– Знаєте, можливо. Настрої дуже змінилися. Для мене було дуже важливо, як відреагує на мою нову книгу ринок. Я написала, що це як лакмусовий папірець. Бо там є все – те, що було, є і навіть прогнози. Синові кажуть: «Передай мамі, що, як буде писати другу книгу, хай вже не вказує, що ми такі сепаратисти. Нам зараз дуже соромно». Насправді у місті ситуація трохи помінялася. Люди допомагають солдатам продуктами, беруть прати додому одяг. Настрої дуже змінилися, бо побувши під окупацією, під обстрілами, частина людей зрозуміли, що вони помилялися. Одна моя сусідка-пенсіонерка сказала: «Я б собі зараз руку відрубала за те, що ходила на референдум». А інша взагалі готова самотужки йти захищатися із вилами, якщо солдати не зможуть нас захистити.
– Пані Світлано, але ж проблема всієї України в тому, що нам не показують реальних історій із життя на окупованих та звільнених територіях Донбасу. А тому ніхто й не знає реальної правди.
– Я знаю, що не показують, і тому й книга «Оголений нерв» викликала велике обурення з боку ЛНР і ДНР. Я навіть отримувала погрози не тільки від жителів тих територій, а й від мешканців свого міста, а також від «міністерства культури ЛНР». У їхньому повідомленні із матюками було сказано: «Ми повернемося, і ти отримаєш. Ми спалимо тебе на цій книжці».
– Ви залишили Сєверодонецьк і виїхали звідти?
–  Ні. Я продовжую там жити. Місто звільнене, воно розташоване майже на лінії фронту. По прямій це 20, а дорогою 30 кілометрів до 29-го блок-поста. Щоночі ми чуємо обстріли. Люди вже настільки звикли до такого життя, що навіть не реагують на постійний гуркіт від пострілів. Місто молоде, поділене на квартали. Бувало й таке, що на одній вулиці граються діти, на іншій чути автоматну перестрілку. Ніхто вже навіть не звертає уваги на обстріли чи зриви снарядів важкої артилерії. Буває, що й вікна дрижать.
– «Оголений нерв» не перша ваша книжка, але вона наробила дуже багато шуму. Про що запитують читачі під час зустрічей із вами?
– Презентації були у нас у місті, в Рубіжному, Лисичанську і Сватовому на Луганщині. Запитувати особливо ще не мали про що, бо тоді книга тільки вийшла друком. Мене підтримує місцева патріотична організація «Відродження Сходу». І от вони звернулися до місцевої влади із проханням надати будинок культури для презентації. Знаючи, що книга про правду, влада заборонила презентацію. Тоді ми організували таку зустріч у бібліотеці. Хоча було помітно, що в бібліотеці також було зроблено справу, дівчата просто опускали очі. Натомість читачів прийшло багато. Я відчула від простих людей підтримку, але не відчула її від влади.
– Яким чином складається ваша співпраця із «Клубом сімейного дозвілля», котрий видає ваші твори? Ви продали їм авторські права?
– Ні. Я пишу роман, надсилаю їм, а вони, якщо вважають за потрібне, видають. Якщо подобається твір, то його навіть перекладають російською, бо чимало є російськомовних читачів.
– Є частина митців, котрі стверджують, що ще не час видавати твори на тему війни на сході України. Для цього, мовляв, потрібен час.
–  У книзі події завершуються Днем незалежності минулого року, і подальша доля героїв невідома. Тобто я зберегла інтригу. З видавництвом я розмовляла і радилася, що робити. На що мені відповіли, що не впевнені, чи потрібна така книга, бо люди стомилися від таких подій. Видавці дуже обережно підходили до цього питання і казали, якщо піде перша книга, далі побачимо. Не знаючи, що буде далі, я відразу почала працювати над другою частиною, бо якраз після Іловайська мені вдалося віднайти командира, котрий вивів звідти живими 15 солдатів. Я хотіла дізнатися правду, бо вона була надто різна. Я дізналася тільки правду, а не чутки. Не знаю, чи зможе вона вийти у книзі. Якщо не вийде, то нехай залишиться в мене. Можливо, колись. Також випадково дізналася ще інші історії. Виявилося, що мої знайомі волонтери були в полоні у приміщенні Луганського СБУ три місяці. Звичайно, я не могла не дізнатися, що вони там пережили і як там опинились. Тому я теж вважаю, що це треба розповісти.
Минулого місяця я розмовляла із головним редактором видавництва Світланою Скляр. Вона сказала, що люди дійсно втомилися від важких творів. Раніше я запропонувала свій інший роман, але видавництво попросило почекати. Тепер вони згідні його надрукувати і навіть перекласти російською. Це роман про кохання. До речі, читачі запитують, чому я не пишу романів про кохання. Перша книга «Коли ти поруч» їм сподобалася. Думаю, що такі книги повинні бути паралельно. Тоді читач матиме вибір.
А щодо реальної правди про події, приїхали до нашого міста різні журналісти: один пише, що Сєверодонецьк українське місто, інший, навпаки, що Сєверодонецьк – сепаратистське місто. Але вони зустрічаються з тими людьми, з якими їх зводять, знайомлять, рекомендують. А щоби побачити багато, то тільки там потрібно жити, чути і знати. Я не можу сказати, що я повністю у своїй книзі дала відповідь на питання, що відбулося на Донбасі. Бо на це питання ніхто не може дати стовідсоткову відповідь. Але мені здається, що я змогла показати типові проблеми.
– Для вас як для автора книжок важливо насторожувати читача вже із самої назви твору?
– Видавництво не завжди погоджується із моїми назвами. Перша книга «Коли ти поруч» мала назву «Щастя тих, хто йде далі». Останню книгу я хотіла назвати «Неприхована правда» або «Правда Донбасу». Мені сказали, що це не дуже літературно.
– Головним героєм ваших творів завжди є жінка. Ви наділяєте її власними переживаннями чи відчуттями?
– Сказати, що це щось автобіографічне, не можна. Коли пишеш, хочеться, щоб тобі вірили. Але іноді, за Станіславським, мені хочеться сказати, що не треба мені так вірити, бо в кожній героїні читачі бачать мене. Якісь епізоди і моменти із життя я, звичайно, включаю у книжки.
– Літературний конкурс «Коронація слова», в котрому ви вже не раз брали участь, має для вас якесь важливе значення?
– «Коронація слова» – престижний конкурс. Звичайно, кожен автор мріє туди потрапити. Я буду подавати свої твори, доки не отримаю першого місця. Я повинна відчувати, що чогось досягла, хоча розумію, що це звичайна лотерея. Роман «Не вурдалаки» подавала тричі, і лише за третім разом його оцінили.

Розмовляв   Володимир БОДАК

Поділитись:
  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Мой Мир
  • Facebook
  • Twitter
  • LiveJournal
  • В закладки Google
  • Одноклассники