КАТЕГОРІЇ ПУБЛІКАЦІЙ

Останні новини

Три відзнаки відомого прозаїка

Три відзнаки відомого прозаїка

10:52:23, 6 Червень 2018

Відбулося нагородження переможців міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова-2018». Два ро[...]

No thumbnail available

Перепони інвестиціям

10:46:07, 6 Червень 2018

У Івано-Франківську бракує великих земельних ділянок та вільних виробничих площ, які б можна було за[...]

Майже готова

Майже готова

09:56:42, 6 Червень 2018

Вулицю Станіславську після капітального ремонту відкриють через два тижні. Про це повідомив директо[...]

Місто квітне і зеленіє

Місто квітне і зеленіє

09:54:39, 6 Червень 2018

За три останні роки в Івано-Франківську посадили 1927 дерев та чотири тисячі кущів, з яких не прижил[...]

No thumbnail available

Зміна вивісок

09:49:22, 6 Червень 2018

На позачерговій сесії депутати міської ради змінили назви однієї комунальної установи та трьох навча[...]

Надмірна старанність

Надмірна старанність

06:29:06, 6 Червень 2018

В сучасному Івано-Франківську час від часу виникають скандали через примусове збирання грошей з бать[...]

No thumbnail available

Злодій під ліжком

06:27:40, 6 Червень 2018

У 1904 р. мешканець Богородчан Маркус Проппер приїхав до Станиславова і зупинився в готелі «Європейс[...]

No thumbnail available

Гортаючи «перевал»

06:25:49, 6 Червень 2018

Уроки української революції Червоно-чорні кольори, що символізують гасло націоналістів «Воля або см[...]

У прикарпатських полісменів – новий очільник

У прикарпатських полісменів – новий очільник

11:39:52, 6 Червень 2018

Начальником Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області призначено  полко[...]

No thumbnail available

Місто позбувається МАФів

09:31:27, 6 Червень 2018

За два останні роки в Івано-Франківську демонтували 539 самовільно встановлених малих архітектурних [...]

В єдності з народом

cerkva-49У ці дні минає 25 років з  часу відновлення легальної діяльності Української греко-католицької церкви, яка була заборонена комуністичним режимом
Великий вклад у боротьбу за створення незалежної держави і єдиної повноправної української церкви внесли і вносять священики і віряни греко-католики, які, незважаючи на переслідування і терор з  боку окупаційних режимів, вірили в цю світлу і непереможну ідею – ідею єдності народу, віри і церкви у вільній Україні. Шлях боротьби був тернистим і кривавим, але народ, ведений такими непересічними і беззаперечними духовними лідерами, як Андрей Шептицький, Йосип Сліпий, Мирослав Любачівський, Любомир Гузар і Святослав Шевчук, твердо вірив і продовжує вірити в кінцеву перемогу.

Яскравою віхою на цьому шляху стали 80-ті роки минулого століття, коли наближалась тисячолітня річниця хрещення Київської Русі (988 р.) рівноапостольним князем Володимиром. Український народ і його заборонена церква робив все активніші спроби звільнитись від безбожницького, людиноненависницького, комуністичного московського ярма. Навесні 1988 року радіо «Свобода» відзначало, що «серед віруючих Західної України відчувається велике піднесення, спонтанно збирають підписи і їдуть зі зверненнями до Москви домагатися легалізації їхньої парафії» і що за перші три місяці зібрано більше 10 тисяч підписів на підтримку УГКЦ. До органів місцевої влади і в раду у справах релігії при уряді УРСР з проханням про реєстрацію греко-католицьких громад надійшло 11 звернень з Тернопільської області, 15 – з Івано-Франківської, 20 – із Закарпатської.  Процесу відновлення і легалізації греко-католицької церкви в Україні сприяв ще й фактор загальної кризи комуністичної тоталітарної системи, який привів до спроби модернізації прогнилої системи шляхом так званої перебудови, демократизації і нового мислення, ініційованих М. Горбачовим у 1985 році.  Відбулась його зустріч у Римі з Папою Іваном Павлом ІІ, що привело до встановлення дипломатичних відносин між СРСР і Апостольською Столицею. Ватикан вимагав від комуністичного лідера дотримуватись принципів свободи совісті і віросповідання.
Перспективи відродження УГКЦ підкріплювались наявністю діючої в підпіллі церковної організації і багатомільйонної громади, готової до рішучих дій. За даними тодішнього Верховного архієпископа і кардинала Мирослава Івана Любачівського, підпільний єпископат в Україні нараховував 10 ієрархів, близько тисячі священиків, 1200 монахів і монахинь та 4,5 млн. віруючих. Радянська сторона наводила зовсім інші дані. Так у Львівській області було 147 священиків, 254 монахи та монахині, в Івано-Франківській – 45 священиків, 73 монахи, близько 15 тис. вірних; в Тернопільській – 17 священиків, 38 ченців і 2-3 тис. вірних; на Закарпатті – 50 священиків, 20 ченців, 15-20 тис. мирян.
Активна підтримка державно-комуністичного апарату в його спробах посварити вірних у нашому краї йшла з боку Російської православної церкви, яка, крім підриву свого духовного контролю, боялась і значних матеріальних втрат. Адже на початок 1988 року із 4418 її приходів в Україні близько половини припадало на західноукраїнські області. Було запропоновано значно спростити процедуру реєстрації і відкриття нових приходів РПЦ в населених пунктах, охоплених рухом відновлення католицької церкви, видавати більше релігійної православної літератури і календарів українською мовою, збільшити в духовних семінаріях набори слухачів, зорієнтованих для роботи в Західній Україні. Так за 1988 – першу половину 1989 рр. на теренах Галичини і Закарпаття було зареєстровано 1100 з 1300 приходів РПЦ в Україні.
Поштовхом для розгортання широкого громадянського релігійного руху стала поява 26 квітня 1987 року на недіючій греко-католицькій каплиці в с.Грушів Дрогобицького району Львівської області зображення Богородиці. Сюди потяглись десятки тисяч паломників. 28 травня в день свята Вознесіння Ісуса Христа потік людей з Львівської та сусідніх областей сягнув більше 30 тис. чоловік, а сума добровільних пожертв склала близько 60 тис. карбованців. Богослужіння проводились священиками греко-католицької церкви з використанням відповідної атрибутики. Лунали заклики до влади дозволити реєстрацію церковних громад і передачі їм занедбаних в радянські часи культових споруд. У Львові була створена ініціативна група із боротьби за легалізацію Греко-католицької церкви в Україні, яка складалась з колишніх політв’язнів: С. Хмари, братів Горинів, Й. Терелі та інших, як йшлося в повідомленні місцевого обкому компартії в ЦК КПУ за серпень 1987 року, «націоналістично налаштованих осіб, які звільнені з ув’язнення, намагаються блокуватися з уніатами-екстремістами, використовуючи їх у ворожих цілях для проведення спільних провокаційних акцій. Не виключено, що буде відновлено діяльність так званого «комітету із захисту католицької церкви на Україні». І дійсно – комітет, на чолі якого після від’їзду Й. Терелі в Канаду став теж недавній в’язень совісті Іван Гель, продовжив свою попередню діяльність ще з більшою енергією. В таких умовах, коли компартійно-державна система не дозволяла громадянам на практиці реалізовувати декларовану в ст. 52 радянської конституції свободу совісті, важливим кроком стала відкрита заява двох єпископів: Павла Василика і Івана Семедія, 23 священиків та великої групи ченців і вірних греко-католиків від 4 серпня 1987 року Папі Римському Іванові Павлу ІІ про свій вихід з підпілля з проханням всіма можливими способами сприяти справі легалізації УКЦ в Україні.
Найбільш масовими були зібрання: в Грушеві (5-6 тис.), 5-тисячне зібрання на Богослужіння в колишньому Гошівському монастирі 17 липня 1988 року та 15-тисячне – в с. Зарваниця на Тернопільщині, що проходило 16-17 липня того ж року за активної участі членів комітету. Комуністична влада назвала єпископа Павла Василика одним із головних «організаторів 20-тисячного антирадянського релігійного зборища у Зарваниці» (кількість учасників спеціально прибільшувалась для збільшення вини). Його було притягнуто до адміністративної відповідальності (штраф) і винесено офіційне попередження, що в разі повторення подібних дій буде пред’явлено кримінальне звинувачення. Такі ж звинувачення були висунуті Івану Гелю  прокурором Мельниковим після затримання на Личаківському кладовищі, де відбувалась Панахида пам’яті за жертвами сталінського терору, що зібрала  більше 4 тисяч  учасників. Попереджали також Ярослава Лесіва, Степана Хмару, Василя Кобрина, о. Петра Зеленюка, о. Миколу Куця та багатьох інших активістів. Отця Михайла Гавриліва і Юрія Руденка засудили до 15 діб арешту. Священиків Івана і Тараса Сеньківих забрали до війська на збір врожаю. Всіх  їх було оштрафовано окремо за кожний захід. Міліція постійно проводила обшуки в учасників греко-католицьких відправ. Подібні відправи і мітинги проходили в багатьох містах і селах Західної України. Зокрема і в нашій області: в Івано-Франківську, Калуші, Коломиї, Брошневі та багатьох селах. Однією з перших була церковна громада села Ямниця Тисменицького району, а також в с. Грабівці Богородчанського району. Окремо хочеться згадати про священиків Володимира Війтишина та братів Григорія і Миколая Сімкайлів, які без сумніву і страху були в перших рядах в нелегкій борні з комуністично-кагебістським режимом. Їх життя і служіння українському народу та його Церкві потребує окремої розповіді.
Одним із учасників боротьби за відновлення Греко-католицької церкви на Прикарпатті був Іван Павликівський, уродженець с. Іваниківка, який став заступником голови обласного комітету захисту української католицької церкви Романа Круцика і безпосереднім співорганізатором подібних акцій по селах і містах нашого краю. Автором багатьох заяв і звернень комітету до громади та влади був Зіновій Дума. Активними були також Ярослав Водницький, Олексій Грабчук, Федір Ковтун та багато інших.
Рупором діяльності комітету став «Християнський голос» – журнал католицької церкви в Україні, який виходив напівлегально у Львові і став продовженням «Хроніки», що поширювалась до того. Друкувався журнал на цигарковому папері. До редакційної колегії входили: Василь Барладян, Михайло Гаврилів, Іван Гель, Ольга Горинь і Степан Хмара. Відповідальним секретарем був Іван Маркович. Третій номер цього видання за 1988 рік (Хроніка. Випуск № 34) був присвячений тисячоліттю хрещення України.
30 листопада 1989 року Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків, хоч напередодні її голова М. Колесник категорично  заявляв: «У нас в республіці ніякої греко-католицької церкви немає». Це був вимушений крок влади під  впливом внутрішніх виступів релігійної спільноти і зовнішньополітичним тиском демократичного світу. Але влада на місцях продовжувала чинити спротив. Так перший секретар Івано-Франківського обкому компартії І. Посторонко заявляв, що «уніатське питання – не що інше, як прикриття націоналізму».
Це була перша велика перемога народу і його Церкви у нелегкій борні за батьківську віру. Попереду були нові випробування, нові звитяги і нові перемоги.

Михайло ФРЕЇК,  завідувач Меморіального комплексу «Дем’янів Лаз»

Поділитись:
  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Мой Мир
  • Facebook
  • Twitter
  • LiveJournal
  • В закладки Google
  • Одноклассники