КАТЕГОРІЇ ПУБЛІКАЦІЙ

Останні новини

До уваги платників єдиного внеску!

До уваги платників єдиного внеску!

11:11:19, 10 Жовтень 2017

З 1 січня 2018 року набирають чинності зміни до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на [...]

Щоб і сліду не було

Щоб і сліду не було

08:02:37, 10 Жовтень 2017

В Івано-Франківську планують демонтувати 150 незаконно встановлених малих архітектурних форм. Про[...]

No thumbnail available

Прикарпатські пенсійники до перерахунку пенсій готові.

06:51:27, 10 Жовтень 2017

Слово за Парламентом Впродовж останніх днів «гаряча лінія» Пенсійного фонду є дійсно «гарячою». Сту[...]

Резервістів кличуть на збори

Резервістів кличуть на збори

07:28:04, 8 Серпень 2017

Івано-Франківську необхідно направити 50 резервістів на 30-денні військові збори на Яворівський полі[...]

Перший дзвоник кличе

Перший дзвоник кличе

07:25:42, 8 Серпень 2017

Цього року за парти івано-франківських шкіл сядуть 3 тис. 108 першокласників. Про це повідомив ди[...]

«Срібло» Кубка Європи

«Срібло» Кубка Європи

06:11:27, 8 Серпень 2017

У румунському місті Арад завершився Кубок Європи з дзюдо серед спортсменів до 21 року. У ваговій [...]

В Івано-Франківську стане на одне проблемне перехрестя менше

В Івано-Франківську стане на одне проблемне перехрестя менше

07:40:34, 8 Серпень 2017

В Івано-Франківську продовжуються роботи на кільцевій розв’язці на Привокзальній площі. Минулого тиж[...]

Важкоатлети вибороли медалі на чемпіонаті України

Важкоатлети вибороли медалі на чемпіонаті України

07:19:55, 8 Серпень 2017

У Хмельницькому закінчився чемпіонат України серед молоді до 23 років з важкої атлетики. Вероніка[...]

Оголошення про проведення конкурсу з перевезення пасажирів на міських автобусних маршрутах загального користування міста Івано-Франківська

Оголошення про проведення конкурсу з перевезення пасажирів на міських автобусних маршрутах загального користування міста Івано-Франківська

01:34:58, 8 Серпень 2017

Відповідно до статей 7, 43, 44, 45, 46 Закону України «Про автомобільний транспорт», постанови Кабін[...]

Розширення можливостей

Розширення можливостей

06:23:14, 7 Липень 2017

Міська влада продовжує працювати над збільшенням пільг і знижок, які надаватиме  «Картка іванофранкі[...]

Володимир Кобилецький: «Нас народжують вороги»

tanki-11Після виходу із Дебальцівського плацдарму цих хлопців чекали вдома як справжніх героїв-захисників. Проте чоловіки із 128-ї бригади воліють не розповідати про усі жахіття війни на сході України. Кажуть, що їх все одно не зрозуміють. Тим часом лише поодинокі вояки набираються відваги і готові поділитися своїм баченням усього, що відбувається сьогодні в нашій державі. Сьогоднішнім нашим співрозмовником є прапорщик Володимир Кобилецький із Коломиї.

– Пане Володимире, як починалася ваша епопея із участю в АТО?
– Я мобілізувався у липні, хоча був записаний у Коломийському військкоматі ще у березні. Але ніхто мені не дзвонив і не кликав, хоча я колишній військовий.

– Чим мотивували відмову на вашу адресу? Не потрібні були такі спеціалісти?
– Ні, мені ніхто не відмовляв. Мене записали і сказали, що подзвонять, але те їхнє «подзвонимо» тривало дуже довго. Якщо пригадуєте, декілька разів зі сходу вивозили дітей-сиріт і показували маленького хлопчика, який посивів. Отоді в мене остаточно увірвався терпець і сам пішов проситися знову.
– Якою була підготовка до відправлення в зону АТО?
– Все було трохи не так. По-перше, військкомати не мали нормального обліку. Все відбувалося за принципом «через якось». Спочатку набрали простих хлопців, офіцери прийшли майже останні. Відповідно, хто раніше прийшов, той і готувався більше.
Я був майже найстарший. Як колишній військовий я звик до дисципліни і не міг терпіти бардаку. Весь серпень ми були на Закарпатті, а вже у вересні вирушили на схід.
Зарплатня наша йшла через банк «Аваль». Тому всі наші дані були доступні набагато швидше від нас. Коли починаю складати мозаїку з усіх частин, складається враження, що це все робилося спеціально.
Процес підготовки мене не задовільнив. Може, через те , що довго набирались люди. Якщо на нас витрачаються якісь кошти, значить, ми маємо відпрацювати. Усі заняття, які з нами проводили, можна було вкласти в один тиждень, їх розтягнули на чотири. Нам не давали можливості додатково постріляти. Тилове забезпечення було на нулі. Командир батальйону мусив займатися усім.
– З яким настроєм вирушали на схід?
– Коли прийшов наказ і наш підрозділ вирушив на схід ешелоном, я спостерігав за поведінкою людей, з котрими їхав у вагоні. Словами важко передати той запал, блиск в очах та гордість у грудях. Тоді нас охопила якась неймовірна ейфорія щастя – ми їхали захищати Батьківщину. Ми ще не знали, що нас там очікує, а всі реалії війни прийшли значно пізніше.
Спочатку ми потрапили у Полтавську область. З Ромодану вирушили автоколоною у невідомість. Тільки командири знали, куди ми прямуємо. Вздовж дороги нас зустрічали привітні та гостинні люди, вони просто закидали нас продуктами. Боляче було дивитись на тих людей, котрі віддавали нам стільки всього, що не було вже й куди брати. Були такі, що і ображалися, коли ми відмовлялися від гостинців. Далі були Лубни, а вже тоді Ізюм. Звідти в повному обмундируванні ми тримали напрямок на Артемівськ. Після ночі – знову в дорогу, кажуть, ніби в Попасну.
Перший блок-пост. Бойове хрещення ворожим вогнем пройшли у бліндажі, аж коли після обстрілу вийшли, то зрозуміли, що нас чекали. То був Дебальцівський мішок. Достатньо було перекрити сполучення із Артемівськом, і ми опинились би в цілковитому оточенні. Так почалися будні 128-ї бригади на Дебальцівському плацдармі.
– Війна на Донбасі поламала тисячі людських доль. Як сприймають військові дії там, на сході країни?
– Те, що там відбувалося, ніяк не могло вкластися у моїй голові. Я зрозумів, що із тамтешнім місцевим населенням треба щось робити, порозуміння з ними можливе тільки в умовах спілкування.
Коли я потрапив у госпіталь, то побачив дуже багато людей з усієї України. Але в усіх була єдина спільна мета – повернутися на фронт і разом захищати Україну. А ще усіх об’єднувало одне – обурення поведінкою керівництва. Аж тоді мене осінило прозріння – у нас планомірно винищують активний патріотично налаштований прошарок суспільства.
– Значну роль у забезпеченні усім необхідним для ведення бойових дій відіграють волонтери. Що можете сказати про таку підтримку?
– Як на мене, волонтери – це ще більші патріоти від тих, хто пішов добровольцями на фронт. Це люди з величезним серцем, наповненим любов’ю до України. В мене не вистачає слів, щоб описати свої почуття до цих людей. Всім тим, хто возив нам продукти та одяг, купував броніки та каски, форму та берци, збирав гроші на тепловізори, низький уклін і величезна дяка. Без їхньої підтримки ми б не вистояли. Окремо хочу подякувати тим волонтерам, котрі як бджілки-трудівниці доглядають наших поранених бійців. Найбільше хочу подякувати нашим маленьким діткам за їхні щирі листи та чудові малюнки. За обереги, зроблені маленькими руками. Саме ці обереги захищають нас від куль, можливо, навіть більше, аніж бронежилети та каски.
Цю форму я купував собі сам, куртку придбав мій товариш. Я кажу, що до кінця свого життя буду винен цим волонтерам. Якщо нам навіть дадуть якийсь статус, то про них ніхто навіть не згадає. Я знаю тих людей, котрі привозили допомогу, але я не знаю тих, хто формував це все.
Той патріотичний підйом, який був в українців минулого року, можна було використати на повну саме тоді. Треба було через мобілізацію зібрати якомога більшу кількість народу. Треба було провести з народом відповідні заняття і не кидати всіх у м’ясорубку, а відпустити додому. Таким чином ми би мали запас. І оця четверта хвиля мобілізації могла бути успішною, бо був би сформований запас із минулого року.
– Що допомагає нашим хлопцям стояти проти ворога?
– Повірте, що ніякі нагороди так не стимулюють захищати свою державу, як речі, виготовлені руками маленьких українців. У нас був із Києва дизайнер. Він виготовив синьо-жовті значки у вигляді сердечка. Зараз я його не маю, бо віддав маленькій дівчинці за виготовлений оберіг.
Оце всі мої державні нагороди (витягає з нагрудної кишені маленькі іконки та браслет на руку із тризубом, а також лист від племінниці). Дуже хотів зустрітися з дитиною, котра це виконала. Така допомога та підтримка формувалася на чистоті, без примусу і від щирого серця. Це давало нам потугу стояти на передовій, бо ми знали, хто за нами стоїть. Але так, як з нами почала поводитись наша влада, то не є правильно.
– Ви були на передовій до останнього дня?
– Зараз я демобілізований за станом здоров’я. Коли я йшов у АТО, то приховав свій реальний стан здоров’я. Я мав повне право цього не робити. Але прекрасно розумів, що в мене є діти. Тому і вирішив, що буду захищати єдину Україну.
– Як складалися стосунки керівництва Генштабу і офіцерів бригади? То була чітко спланована стратегія ведення бойових дій?
– Про Генштаб сказати не можу нічого. Я бачив реальну роботу свого командира. Він особисто керував завантаженням ешелону. Людей поважаю не за слова, а за їх дії. Він міг дати наказ і нічого не робити. Але морально не міг такого вдіяти. Комбат і замполіт також кадрові військові.
Помилки ведення військових дій починалися ще із формування частин. Переважно всі прийшли з вулиці. Треба було за два тижні наперед зібрати самих офіцерів, без солдатів, щоби вони пригадали принаймні, як розібрати автомат. Мені дуже подобається у цьому плані Віталій Коротич. Це розумний чоловік, у таких треба вчитися. Він сказав хорошу річ про те, що керівник має знати свого підлеглого і його обов’язком є підказати, підтримати, дати можливість рости підлеглому.
– Чи доводилося вам колись на службі бачити ту зброю, котру бачили тепер на сході України?
– Я перебував у тепличних умовах – від сепаратистів був на відстані півтора кілометра. Під Дебальцевим ми стояли дуже мало, а в Ольховатці проти нас був застосований навіть фосфор. Зустріли нас зразу – ми не доїхали один або два блок-пости. Нам наказали сісти в броню, бо далі їхати було небезпечно. Нічого не було зроблено, щоби розширити вхід. Ми міняли 25-ту аеромобільну бригаду, хоча самі були без бойової техніки. Наші снаряди не долітали, аби прикривати пости у Нікішиному, Мар’їнці. Нас перекинули під Ольховатку. Для того, аби міняти вогневі позиції і не бути знищеним, нам доводилося постійно рухатися, тому ми й не окопувалися. Нам стало відомо, що за знищення нашої батареї були встановлені ціни у доларах. Хоча ми в першій же стрільбі накрили три ворожі точки. Ми не готові до війни, і виною цьому є непродуманість дій. Наша бригада могла загинути відразу при в’їзді в Дебальцево.
– Скажіть, чому чоловіки, котрі приїхали зі сходу, не хочуть спілкуватися з людьми?
– Чоловіки не бояться спілкуватися, просто нас не сприймає суспільство. Знаємо з історії, що американських ветеранів після війни в Афганістані суспільство не сприймало. Я розумію, їм могли дорікати: чому ти поїхав воювати в чужу країну. Але ми захищали власну державу. І коли чуємо: «Нащо вона вам треба, чого ви туди йшли?», стає дуже боляче. Краще взагалі не розмовляйте з нами.
На війні притуплюється почуття страху. Інакше якщо ти будеш лякатися всього, то просто зійдеш із розуму. Коли я приїхав сюди, то в мене дуже сіли нерви у спілкуванні з людьми. На сході все просто, набагато простіше, ніж вдома.
– Чи отримували ту оплату за службу, котру декларувала влада?
– Оплата була досить нормальною, але не треба було придумувати давати одну тисячу гривень за один бойовий день. Мені не шкода, щоби тим хлопцям дали гроші. Але це можна було б робити тоді, якби дозволяв економічний стан держави. Та давайте хоч тисячу доларів. Але ви берете це у тих людей, котрі не мають за що кусок хліба купити. Крім того, ці люди і так туди возять все. Дрова і воду везуть із Закарпаття. А що у Харкові води немає?
– Як сприймали той день, коли оголосили про вихід із Дебальцевого?
– Тоді я вже був вдома за станом здоров’я і дуже переживав за хлопців, бо в мене не було зв’язку із ними. Крім того, що там побиті вишки зв’язку, їздить російська машина, котра глушить сигнали. Для того, щоб вести бойові дії, офіцери були змушені вести мобільний зв'язок. На жаль, у нас забезпечення зв’язком таке, що хоч у долоні плескай.
В Ольховатці була така інтенсивність обстрілів, що люди не встигали навіть вийти і справити свої фізіологічні потреби. Мінімальних втрат ми зазнали власне під час виходу.
Як зрозуміти дії влади? Як це пояснити? Хлопці із 51-ї бригади у Львові розповідали страшні речі. Чотирьом із них прийшли похоронки, у двох після цього померли мами. Ми з війни приходимо не дуже адекватні (зітхає. – авт.) Є від чого. Я можу простити те, що там загинув товариш, який зі мною служив, а загибель матерів через такі безглузді речі не прощу нікому.
На сході країни відбувається далеко не те, що показують по телевізору. Коли ми заїхали у Дебальцеве, то мій мозок просто закипав від побаченого. Я ніяк не міг зрозуміти, що я на війні. Ми окопувалися за декілька метрів від житлових будинків. Ті люди чомусь не покидали своїх домів, вони, напевно, просто не мали куди тікати.
– Зараз дуже популярно стало говорити про учасників АТО, котрим надають статуси, якісь пільги. Як це відбувається насправді? Якими пільгами ви користуєтеся?
– Я кажу своїй дружині, що в Коломиї ходжу в громадський туалет безкоштовно. Оце і всі мої пільги. Чесно вам кажу: навіть не знаю, як би мало виглядати те посвідчення. Взагалі в мене є довідка, у котрій вказано лише, що я був з 23 вересня до 17 жовтня в Донецькій та Луганській областях.
В одного військовослужбовця я бачив іншу довідку. От мій запис у військовому квитку (показує документ із незаповненими сторінками). Я виходжу з точки зору простої людини. Як би мала діяти влада, щоби народ дав фору. Коли я в’їхав у зону, мені мали б поставити печатку в одній графі, а при виїзді  — на іншій.
Мені племінник каже, що добре було б армію назвати «кіборгами». На що я йому відповідаю, що нас сепаратисти назвали «укропами», ми тішимося тим. Нас фактично вороги народжують. «Кіборгами» можуть називатися тільки ті хлопці, які були в терміналі Донецького аеропорту. Колись військові чоботи були підбиті цвяшками. Тому я казав, що малесенький цвяшок тримає чоботи. Будь-яка дрібничка тримає все вкупі. А ми там упустили, там упустили. В нас держава сиплеться, а ми нічого не робимо.

Інтерв’ю записав  Володимир БОДАК

Поділитись:
  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Мой Мир
  • Facebook
  • Twitter
  • LiveJournal
  • В закладки Google
  • Одноклассники