КАТЕГОРІЇ ПУБЛІКАЦІЙ

Останні новини

Очікували більшого

Очікували більшого

08:04:56, 10 Жовтень 2018

З червня на сортувальній лінії міського сміттєзвалища відсортували дві тисячі тонн вторсировини. [...]

У стилі «Етно»

У стилі «Етно»

04:02:20, 7 Липень 2018

Завтра в Івано-Франківську відбудеться третій фестиваль мистецтв «Купальська ніч».Через реконструкці[...]

No thumbnail available

«Дій сьогодні. Місяць жіночого здоров’я»

10:06:58, 6 Червень 2018

Під такою назвою в Івано-Франківську протягом місяця тривала медична програма, яку вперше започаткув[...]

No thumbnail available

Зарплату виводять з тіні

12:22:09, 6 Червень 2018

В Івано-Франківську зростає кількість офіційно оформлених найманих працівників та зменшується кількі[...]

Пластиком і фарбою

Пластиком і фарбою

12:21:22, 6 Червень 2018

В Івано-Франківську за понад п’ять мільйонів гривень нанесуть дорожню розмітку на 64 вулицях. Про ц[...]

Кольорово, музично, драйвово

Кольорово, музично, драйвово

12:18:14, 6 Червень 2018

В Івано-Франківську запланували цікаву спортивно-музично-освітню програму до Дня молоді. Як повідом[...]

No thumbnail available

Автоматизовані системи зв’язку – для місцевих громад

12:17:33, 6 Червень 2018

Кожен з нас знає, наскільки потрібними у сучасному світі  є засоби комунікації та зв’язку. Особливо [...]

No thumbnail available

Перукарський регрес

09:38:14, 6 Червень 2018

За старої доброї Австрії у порядних перукарнях Станиславова кожному постійному клієнтові виділяли ок[...]

Сейфова «війна»

Сейфова «війна»

09:10:47, 6 Червень 2018

У 1914 р. станиславівська преса повідомила про незвичайне змагання, яке відбувалося в тодішній Австр[...]

No thumbnail available

Твереза думка

12:20:37, 6 Червень 2018

В Івано-Франківську необхідно створити кризовий центр для тимчасового перебування людей у стані алко[...]

З часом на «ти»

Документальний  кінематограф  Мирослава Бойчука  

ZjomkaІвано-Франківському осередкові Національної спілки кінематографістів України виповнилося 20 років. З цього приводу розмовляю зі своїм колегою, членом Національної спілки кінематографістів України, журналістом, блогером, поетом-піснярем, фотохудожником, документалістом Мирославом Бойчуком. Сьогодні йому 60 років, добру половину з яких віддав десятій музі, плідно працюючи з осередком Національної спілки кінематографістів України, створюючи власні документальні фільми з історії минувшини та сьогодення нашого краю.

– Мирославе, як розпочинався твій шлях в документалістику?

– Свій перший по-справжньому професійний документальний фільм я створив у досить таки зрілому віці, коли мені було вже 37 років.
Влітку 1995 року, працюючи в редакції телебачення “Канал 402”, разом з оператором Маркіяном Харуком здійснив виготовлення свого першого документального фільму про історію пам’ятника Іванові Франку, який споруджено в центрі Івано-Франківська на вулиці Незалежності. Але тоді статус документаліста якось не дуже зацікавив мене. Та і сама робота новинного журналіста не сприяла цьому творчому перевтіленню. Треба було щодня «видавати на-гора гарячі пиріжки» у вигляді свіжих місцевих новин, а це не дуже сприяло формуванню навиків режисера документального жанру. Крім того, тоді мене більше захоплювала стихія організації та проведення лише молодіжно-розважальних заходів: конкурси краси, музичні шоу, молодіжні програми, дискотеки. Я з головою пірнув у середовище музикантів, стихію концертних залів, районних клубів, нічних програм. Це давало заробіток і цікаве життя та популярність, спілкування з зірковими людьми, славу, жінок, автографи... Не скажу, що я аж надто шкодую за цими часами. Вони теж не минули безслідно у тому плані, що сприяли публічності, закріпили впевненість у собі  та створили фундамент для моїх майбутніх творчих надбудов.
Перша, по-справжньому серйозна, думка про професійну документалістику прийшла до мене 10 років тому. У 2008 році церкві Святої Параскеви, що в Опришівцях, виповнювалося 100 років з дня заснування та освячення, а також 20 років з моменту її виходу з підпілля. Сценарій до фільму написали отець Тарас Огар та тоді ще історик-початківець Роман Чорненький. Я ж виступив у ролі відеооператора, оператора монтажу та режисера. Стрічка називалася «Дорога, правда і життя». За створення цього фільму наша творча група отримала подяку від правлячого архієрея єпископа Івано-Франківської УГКЦ  Володимира. Це була перша нагорода за створену мною документалістику. На щастя, не остання.
Ну а вже зовсім остаточні крапки над «і» щодо становлення мене як документаліста  розставили ви, Юліане Івановичу, коли переконали у тому, що роботи треба винести на світ Божий та сприяли моєму вступові у Спілку кінематографістів України.
– Журналістика і документальний кінематограф... Що в них спільного?
– Їх єднає причетність до історії, засоби виготовлення, відтворення та мета — якнайширше донести створене до глядача-слухача. Але є й багато відмінностей. Журналістика в чистому вигляді — це своєрідний конвеєр. Висвітлення сеєхвилинного  вже і негайно. В журналістиці, особливо сучасній, не дуже вже має значення якість зйомки, начитки та інших технічних речей. Має значення значущість події та оперативність її подання в ефір. В документальному кінематографі є можливість більш виважено та глибоко підійти до розкриття обраної теми. Я ніколи не пишу сценарію фільму, поки не зберу основного наповнення фільму: інформації, інтерв’ю, фотовідеоархівів. Найнагляднішим у цьому плані є задумка фільму про Тризубого Стаса. Домовленість про його створення народилася вже давно, а остаточна впевненість у реалізації задуму з'явилася тільки після того, як вдалося вмовити дружину Стаса Марію Щербатих надати на оцифрування їх родинні фото та кіноархіви. Ми, у буквальному розумінні цього слова, напросились до Марії в гості, а коли прийшли, повишпортували з усіх закутків її франківської квартири те, що могло пригодитися для розповіді про знаменитого барда. Те, що ми там «накопали»,  є унікальним. Не буду розкривати всіх таємниць, але про одну скажу. В мішках, які ми привезли від Марії, виявилися кіноплівки, відзняті ще в 60-ті роки, коли родина Щербатих жила на Камчатці, а також ті, які ні Марія, ні Стас так і не побачили. Бо аматорські рулони деяких вже проявлених кіноплівок не були розрізані на формат 2×8 мм. Тож подивитись їх у такому вигляді було неможливо. На щастя, незадовго до відходу Марії Щербатих у кращі світи, мені вдалося записати з нею та її сином інтерв’ю, що дає остаточну можливість створити повнометражну стрічку про творчу особистість Тризубого. Залишилося тільки знайти хоч якісь кошти на реалізацію цієї задумки.
– Телепередача «Сова».  Як прийшла до голови ця геніальна ідея?
– Ідею продиктував час. Вперше пропозицію організувати прямі ефіри я висловив ще працюючи на ТБ «Галичина». Це була осінь 1993 року. Але тодішнє керівництво телекомпанії відкинуло цю ідею. Аргумент був простий: «А якщо в ефірі хтось матюкнеться?» На щастя, в січні 1994 року мене та ще кількох реформаторів (не знаю, чи брати це слово в лапки чи ні) добровільно-примусово звільнили з ТБ «Галичина».  Чому «на щастя», – бо того ж року я пішов працювати на телебачення «Канал 402», де і реалізував цю та інші свої ідеї. «Сова» стала першою і єдиною на той час місцевою телевізійною програмою, яка виходила в прямому ефірі та ще й з інтерактивним спілкуванням. Тоді це була «бомба», яка зробила мене впізнаваним. Основою передачі були цікаві гості, з якими глядач міг поспілкуватися «вживу». Це – Остап Гавриш, Роман Вірастюк, Степан Гіга, Алла Кобилянська, Левко Дурко, Ласло Габош, Андрій Миколайчук, Дмитро Ципердюк та інші.  В кожній передачі була частинка психолога, сторінка гумору і... еротичного відео. Після закінчення інтерактивної частини передачі транслювався якийсь крутезний художній фільм.
Відеозаписи цих передач, практично всі, збережено та оцифровано. Тож планую з часом на основі цих архівів змонтувати щось цікавеньке про ті часи та їх героїв. На той період такого штибу передача була тільки на одному з центральних телеканалів. Називалась вона «Взгляд».  Та й то її начинкою були в основному політичні теми.
– Створення власної студії документального кіно. Як визрів цей проект?
– Знову ж таки диктат часу і... чуйка. Настав якийсь момент, коли я відчув, що «Каналу 402» підходить кінець. Так воно і сталось. Через кілька місяців після мого звільнення це телебачення перестало виходити в ефір, потім кілька разів відновлювало свої трансляції, але то був вже не той «402-й», в якому пощастило працювати мені.
Звільнившись, я створив власну телерадіокомпанію, яку спочатку назвав «МІД» (Мирослав і Друзі), а згодом перейменував її на «Станіслав». Це було представництво ICTV на Прикарпатті. Тоді вдалося втілити ще кілька творчих задумок, але цілком реалізуватися  так і не вдалося. Через рік я зрозумів, що телевізія в Україні перетворюється у болото з сумішшю «замазухи» корупції та диктату. Через якийсь час, коли терпіти таку гримучу суміш стало нестерпно, покинув телевізію та подався у звичайні підприємці. Знімав весілля, корпоративи, інші події, за які платили гроші, але то була вже зовсім інша історія.
– Вважаю найбільшим досягненням твоєї творчої філософії вміння віднайти та відтворити кінематографічною мовою теми найсокровенніших історичних миттєвостей нашого краю. Як тобі це вдається?
– Якщо чесно, якоїсь об'єктивної відповіді на це запитання не існує. Висновки про те, чи в мене насправді є «вміння віднайти і відтворити», це прерогатива поціновувачів моєї творчості. Тільки глядач може визначити якість того, що я подав на його суд.
Що ж до тем, які я обираю для втілення, то виникають вони здебільшого спонтанно. Ну ось наприклад: дізнаюся я від Галини Філіпової (журналістки ОТБ «Галичина») про те, що відома на весь світ художниця Параска Хома написала на мою пісню «Яблуневий розмай» картину. Це спонукало мене дізнатися про цю творчу особистість більше. А вже коли моя уява про цю художницю вийшла за рамки тільки її малярства, зрозумів, що про її життя варто розповісти світові. Тим паче, що після здобуття нашою країною незалежності, про цю художницю практично почали забувати.
Інша історія створення кінострічки про Небесну сотню України та Героя України Романа Гурика. Вона була продиктована подіями та вимогою саме того часу.
Але найбільшим стимулом до визначення тем є круглі дати. Річниці заснування міст, сіл, підприємств, творчих колективів, знаних особистостей — ось основа до подальших творчих задумів. Саме дати стали приводом до створення циклів фільмів про історію хорів Прикарпаття, про Івана Франка у Станиславові, про Чукалівку, про підприємства «Промприлад», «Електроавтотранс», «Цементношиферний», «Надвірнанафтогаз», про таких особистостей як отець Іван Луцький, народний артист України, балетмейстер Іван Курилюк, заслужений журналіст України Роман Боднарчук, багатолітній директор ОДТРК «Карпати» Роман Андріяшко...
До речі, не можу не похвалитися (вибачте за нескромність) тим, що фільм про історію хорів Прикарпаття «З чистих джерел», який ми створили разом з Ольгою Терешкун, здобув Спеціальний диплом 9-го Міжнародного фестивалю екранних мистецтв «Дніпро-сінема» ім. Сахненка, а пісня «Давай запалим, брате, наодинці» у виконанні Олександра Тищенка здобула перше місце на 15-му Міжнароднму телерадіофестивалі «Прем’єра пісні» Мар'яна Гаденка. Також значною мірою посилила якість моїх документальних доробків співпраця з талановитими творчими особистостями: народним артистом України Сергієм Романюком, композитором Володимиром Домшинським, журналістом Богданом Кучером, ну і, звичайно ж, з тим, хто бере в мене у цю хвилину інтерв’ю.
А ще я визначився з такою «фішкою», як написання пісень до власних документальних фільмів. Саме ними «обрамлені» стрічки про Небесну сотню Прикарпаття та селище Чукалівка. Вже готові пісні до фільмів про історію прикарпатської пісні, про Андрея Шептицького та Параску Хому.
Нещодавно з'явилися задумки створити фільми про «Станіславський феномен» та про історію журналістики Прикарпаття. А найсокровеннішою мрією останнього часу є створення кінострічки про історію життя моєї рідної матусі.
– Кінематографічні проекти про особистості нашого краю. Про що найважливіше в них хочеш розповісти?
– Не буду оригінальним, якщо скажу, що найважливішим у людини є її внутрішній світ та ті добрі справи, які вона зробила для інших людей. Саме це є і завжди буде основою розповідей про героїв моїх подальших документальних кінострічок. Сподіваюся, що мине час і мої скромні доробки теж будуть записані людьми у книгу історії України. У всякому випадку дуже би цього хотілося... А інакше – нащо жити на цьому білому світі?
Розмову вів Юліан ЯКОВИНА,  голова Івано-Франківського осередку Національної спілки  кінематографістів України

Поділитись:
  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Мой Мир
  • Facebook
  • Twitter
  • LiveJournal
  • В закладки Google
  • Одноклассники